Люди з потребою любові та розуміння

Якщо людина несе в собі велику любов…, всі випробування переносяться з більшою легкістю.
Св. Хосе Марія Ескріва

Чи легким є життя з болем, неможливістю функціонувати як повноцінний член суспільства? Що відчуває той, хто в силу обставин мусить просити про допомогу і часто цим лише викликає роздратування? Чи хочеться непрацездатному, щоб за нього виконували ту роботу, яку б він з великою радістю виконав би сам, якби міг? Як це — хворобою завдавати душевного болю близьким, тим, хто є вимушеними свідками страждань? А що вже говорити про хлопчиків та дівчаток, що самі стали заручниками тяжких захворювань, та ще й зазнали глузувань з боку однолітків? Хто загоїть їхні рани?..
Цей перелік запитань можна ще продовжувати. І вичерпну відповідь на них зможуть знайти лише ті, кому доводиться торувати життєвий шлях у непрестижному й непочесному званні — людина з інвалідністю.
Звичайно, тема ця — не з приємних і не кожного зацікавить. Оскільки десь поруч є люди з обмеженими можливостями, вони, ніби маркер, або залишають відбиток на чиємусь сумлінні, викликаючи розуміння і співчуття, або витягують назовні приховану затверділість серця в осіб, що живуть за принципом «це не моя проблема, мене не стосується».
Дистанціювання від людей з частковою або повною непрацездатністю у нашому суспільстві ще, на жаль, має місце. Трапляються також ситуації, коли у шкільних колективах, де впроваджене інклюзивне навчання, діти не хочуть гратися з «особливими однокласниками». Як для дітей з інвалідністю, так і для дорослих буває проблематично обслуговуватися поза чергою, не викликаючи обурення та гніву з боку присутніх.
На щастя, порядність ще живе, і добрих людей насправді є багато. З-поміж байдужих знайдуться ті, хто пропустить першим, допоможе. І це неабияк окрилює людей з вадами здоров’я і додає сили жити далі. Та було б корисно, якби дехто відкидав би свій егоїзм та нічим не виправданий цинізм і хоча б на якийсь момент уявив би себе немічним. А на роки! Якого ставлення до себе чекав би?.. Невже жорстокого?…
Так, стовідсотковим здоров’ям нині мало хто може похвалитися. І абсолютно не просто тим, хто змушений цілодобово доглядати рідних, прикутих до ліжка або змушених пересуватися за допомогою інвалідного візка. Вони – ніби янголи-охоронці, – котрі також мають немалу потребу у доброму слові та щоб їх замінили на деякий час, надавши шанс відновитися фізично та психологічно.


Віднедавна спостерігаю, як 29-річний хлопець, котрий від народження позбавлений здатності рухатися самостійно і лише лівою рукою може трохи щось тримати, якого батьки годують, переодягають, піднімають, садять, повертають з боку на бік, сам їде по дорозі у візку з електронним приводом. Завдяки вірянам хорошівської церкви євангельських баптистів «Ковчег спасіння» тепер Олег Осадчук, так звати хлопця, може без сторонньої допомоги прогулюватися вулицями рідного села. Ніколи не ходив до школи, певну освіту здобув від учителів, що його відвідували. Багато чому навчився сам. Мрія Олега – не айфон, не крутий автомобіль, – він просто хотів би ходити! Це для нього було б найбільшим щастям, якого інші, маючи можливість упевнено крокувати по життю у прямому й переносному сенсі, просто не цінують. Тішиться хлопець, що мама і тато колись не віддали його в інтернат, хоча їм пропонували, і він не позбавлений родинного затишку. У дитинстві відчув на собі, якими нестерпними бувають кпини однолітків! Із часом звик, але гіршим від цього не став. Залишився добрим, щедрим, привітним, чуйним. Найдорожчою і найближчою людиною для Олега є мама Людмила.
Таких, як Людмила, на мою думку, треба вважати матерями-героїнями, бо їхнє життя – це самозречення, жертовна любов в ім’я своєї кровинки, яку невимовно шкода! Незабутні враження Олегові дарують друзі із церкви, що влаштовують для нього екскурсії по Житомиру, відвозять на богослужіння, молодіжні зібрання. Для когось такі речі взагалі не варті уваги, а для Олега та інших людей, що мають серйозні проблеми зі здоров’ям, – це дуже багато означає!
Людей, що пересуваються у візку, мають протези, залежні від гемодіалізу, інсуліну, онкохворих тощо, є немало і в нашому районі, і в Україні. Вони потребують належної підтримки з боку владних структур та суспільства. Прикро, що багато законів залишаються тільки на папері й не впроваджуються в життя. Сподіваємося, що прагнення до євроінтеграції торкнеться й ставлення до людей з інвалідністю, адже за кордоном особам із частковою працездатністю гарантована державою повна підтримка! Чому ж у нашій країні це питання залишається до кінця не вирішеним?
Третього грудня — Міжнародний день людей з інвалідністю. Точніше — людей з безмежною вірою в краще і безмежним бажанням жити повноцінно. Ця дата — нагадування для суспільства, що поруч є ті, яких не можна позбавляти права на прихильність та прийняття. Так, вони більш вразливі, ніж інші, бо «не такі», але більш чутливі до чужої біди. І варто лише зазирнути у найпотаємніші куточки їхніх сердець, то можна переконатися, що хрест, який несуть через роки, укріпив їх у дусі, загартував, навчив бачити навколо себе прекрасне і забувати про сумне. Хотілося б, щоб важливість цього дня усвідомив кожен громадянин України, оскільки люди з інвалідністю мають потребу в особливому ставленні, яке насамперед ґрунтується на любові та розумінні.
Марія Чепель, с. Теренці

Прокрутити вгору