«Не змінюй себе заради думки оточуючих – змінюй оточення»

Тобі не вірять – продовжуй бути собою. За таким принципом живе Катерина Марченко, волонтерка, видавчиня, громадська активістка і просто хороша людина.

Ще з дитинства у Катерини сформувалось своє бачення світу. Добра, готова допомогти та поділитися, щира і така, що не тримає зла. Часто однокласники підозрювали її в нещирості, адже настільки хороших не буває: і списувати дає, і бутербродом поділиться, і зі святом привітає, і образи (інколи досить болючі) прощає. Вчитися дівчині подобалось, хоча і за це її прозивали «заучкою» чи «зубрилкою». Поромівську дев’ятирічку Катя закінчила з відзнакою, Володарськ-Волинську ЗОШ №1 із срібною медаллю. Далі пішла вчитися у Житомирський державний технологічний університет на спеціальність «економіка підприємства». Під час навчання проходила практику в Головному управлінні економіки Житомирської облдержадміністрації, там і залишилась працювати. Та робота в кабінеті – не для нашої героїні. Вона вступила до аспірантури та повернулася в рідний університет на викладацьку роботу. Невдовзі вийшла заміж, народила доньку, проте у відпустці по догляду майже не була. Почуття відповідальності за студентів кликало на роботу. Мрія бути вчителем реалізувалась у викладанні економічних дисциплін в ЖДТУ.

Катерина має десятки наукових праць та є співавторкою навчального посібника «Управління витратами». Була учасницею різноманітних всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій із питань соціально-економічного розвитку підприємництва. Разом зі студентами виборювала призові місця на Всеукраїнських конкурсах наукових робіт.

Окрилена досвідом роботи з молоддю, Катерина вирішила спробувати свої сили ще в іншій сфері діяльності. Вона залишила роботу викладачки, проте не покинула стін університету, здобувши там другу вищу освіту за спеціальністю «Програмна інженерія».

Пошук себе та бажання реалізовувати свій потенціал спонукав молоду жінку зайнятися власним проектом. «Я змінила заняття і справу життя кардинально. Змінила наукову роботу на співпрацю з неймовірно талановитими художниками та ілюстраторами», – каже Катерина.

Нині вона є керівником проекту Рostcrossing.in.ua. У його рамках вона видає поштові листівки та всіляко сприяє відродженню традиції листування. У співпраці із художниками не лише України, а й інших держав дарує унікальну можливість живого спілкування.

– Тисячі оригінальних, яскравих, милих поштових листівок розлітаються світом, несучи радість та посмішки отримувачам. У поштовій скриньці можна зайти не тільки рекламку чи квитанцію про оплату компослуг. Це неймовірне захоплення – отримати сюрприз, адже ти не знаєш, хто і яку саме листівку тобі надсилає. І саме такі позитивні емоції надихають на нові теми та пошук ще цікавіших сюжетів! – ділиться співрозмовниця.

Важливо зазначити, що партнером, підтримкою і надійною опорою Каті є її чоловік Євген, оскільки сімейний бізнес – це впевненість, що ніхто не підведе і, головне, завжди зрозуміє та підтримає, підкаже чи покритикує. Катерина каже:

  • Для мене є дуже важливою думка чоловіка. Він, як ніхто, розуміє, як надати правильний вектор моїм думкам та ідеям. А також знаходить потрібні слова в ситуаціях, коли «все пропало». Мені було трохи страшно так кардинально міняти справу життя, але підтримка батьків, чоловіка, донечки, брата та друзів надала і надає впевненості в тому, що я все зробила правильно.

Посткросьте, щоб не нудьгувати!

20 жовтня була презентація чергового проекту авторства Катерини Марченко – lystivochka.com.ua. Що це за проект і чим він може бути корисний нашим читачам, поцікавились у його авторки.

  • Посткросинг – нове та не усім відоме слово. Розкажи нам, будь ласка, хто такі посткросери та чим вони займаються.
  • Посткросери – це люди, що обмінюються поштовими листівками, пересилаючи їх по усьому світові. Вони їх колекціонують. Посткросинг – це можливсть обміну і спілкування одночасно. Особисто мій посткросерський стаж – 8 років та понад 3 тисячі отриманих поштових листівок. Я спочатку їх розкладала в фотоальбом, потім у коробку з-під взуття, а зараз навіть страшно показати ту коробку…
  • Поговоримо про lystivochka.com.ua. Для чого створювався цей сайт і проект взагалі?
  • На сьогодні в Україні налічується понад 25 тисяч учасників міжнародного посткросингу. Та у зв’язку із підняттям тарифів «Укрпоштою» велика їх кількість змушена була покинути своє хобі, адже відправити листівку, особливо за кордон, зовсім не дешево. Така ситуація надихнула нас на створення власного проекту, який діятиме на території України. Ми створили український обмінний сайт для посткросерів. Після реєстрації на ньому учасник отримує код та випадкову адресу людини, що вже зареєстрована на сайті. Надсилає їй листівку із цим кодом. Отримувач реєструє той код на нашому сайті, і відправник листівки стає у чергу адресатів. І так триває доти, доки людина хоче листуватися. Відправив – отримав. Кожен обирає свою тему листівки (патріотичні, квіти, діти, замки та ін).
  • Є якісь вимоги для оформлення листівки? ЇЇ посилають чисту, чи можна на ній писати? У конверті, чи без?
  • Відправляти листівку потрібно без конверта. Про що писати незнайомій людині? Про що завгодно: про настрій, мрії, переживання. Можна цитувати улюблені вірші чи поділитися рецептом.
  • Є якісь вікові чи соціальні обмеження для участі у проекті?
  • Хочу наголосити, що особисто для мене цей проект – це бажання відірвати молодь від ґаджетів та запропонувати їй альтернативний спосіб спілкування, нове хобі. Радію з того, що наш проект дійсно працює. Якщо раніше активними посткросерами були жителі великих міст – Харкова, Києва, Донецька, Львова, то тепер ними є вже жителі селищ і навіть маленьких сіл майже кожної області. Український посткросинг охоплює різну вікову категорію учасників: наймолодший учасник має лише 1 рік (профіль веде мама), а найстарша учасниця – має за 50 років.

Проект «Повернення доДому»

  • Я знаю, що ти брала участь у проекті. Розкажи нашим читачам, що спонукало тебе до цього.
  • Так, ми теж долучилися й до цього проекту. У музеї «Київська фортеця – Косий капонір» у лютому була відкрита благодійна виставка «Повернення доДому», на якій було представлено 24 картини та інші твори мистецтва з усіх областей України для підтримки 24 військовополонених українських моряків. До організації виставки «Повернення доДому» долучилися представники Військово-морських сил та уряду України, волонтерські й ветеранські організації. Ми також були волонтерами благодійного проекту, розробляли дизайн поштових листівок-репродукцій представлених картин та віддруковували їх для продажу на виставці. Усі виручені кошти від їх продажу передали на допомогу військовополоненим морякам, що перебувають у полоні РФ. Під час акції, що проходила безпосередньо в київському музеї, листівки розповсюджувала відома акторка Римма Зюбіна.

За цю роботу Катерина Марченко отримала Подяку від командувача Військово-морських сил Збройних сил України адмірала І. Воронченка.

Я хочу і люблю віддавати

  • Розкажи про твій перший волонтерський досвід.
  • Розпочала волонтерську роботу я з командою однодумців із соціальної мережі «Світ мам» ще 2010 року. Ми допомагали діткам із житомирського будинку-інтернату, що на Богунії. Кілька років поспіль ми проводили там дні іменинників, новорічні свята або ж просто приносили подарунки.
  • Уся волонтерська діяльність, яку ви проводили, не дуже висвітлена в соцмережах. Чому?
  • Ми не шукали визнання чи якихось нагород, не чекали подяк. Важливим було те, що діти, які не мають батьківського тепла та турботи, хоч на хвилинку стануть щасливішими, будуть посміхатися. І це рухає далі. Одного разу під час благодійної новорічної акції «Мрія чи реальність» у житомирський дитячий будинок з нами приїздила Яна Клочкова, щоб виконати мрію одного хлопчика (вона особисто привезла подарунок). Діти просили автограф відомої плавчині, просто обіймалися з нею, розпитували. А ми свідомо не попереджували керівництво про відвідини закладу відомою особою. Бо у нашій справі – головне не піар, а допомога! Якщо моя робота корисна хоч одній людині – вона не даремна.
  • Розкажи про психологічний стан. Чи не важко відвідувати дитячі будинки?
  • Найскладніше в моєму волонтерському досвіді було відвідувати психоневрологічний інтернат для чоловіків у Романові. То страшно й боляче. Коли твій мозок розуміє, що у маленької дівчинки чи хлопчика, яких ти відвідувала раніше, в житті все може скластися якнайкраще. Вони будуть кохані, щасливі і здорові, успішні і затребувані, то тут все по-іншому… Ти відмовляєшся вірити в те, що усі ці люди приречені. І від більшості з них відмовилися найрідніші… Що те печиво, яке ти привезла, може бути найкращою емоцією за довгий час. Я дуже боялася, що не зможу більше туди поїхати, але змогла. І дякую Богу, що давав мені сили щоразу, і сподіваюся, що даватиме надалі.
  • Розкажи про допомогу нашим бійцям та їх родинам.
  • Від початку воєнних дій на сході і до сьогодні ми максимально долучаємося до запитів волонтерів, які допомагають воїнам та їх родинам. Що передавали і куди – вже сказати тяжко… Ліки, пледи, ковдри, цигарки та інші речі першої необхідності для наших хлопців на схід та у шпиталі. По можливості через один із житомирських благодійних фондів допомагаємо речами, іграшками та канцелярським приладдям діткам, чиї батьки загинули, захищаючи наш із вами спокійний сон.
  • Уже традиційно наші співрозмовники бажають щось нашим читачам. Поділись своїм секретом, дай пораду, як робити добро.
  • Я не думаю, чи є в мене що дати. Я просто допомагаю. Це не завжди фінансова допомога. Комусь досить слова, іншому потрібна річ, якою ти вже не користуєшся, ще комусь не вистачає уваги. Допомагати не складно. Головне розуміти, що є люди, які зараз потребують допомоги більше, ніж ти. І щаслива, що поруч зі мною є багато однодумців, які долучаються до моїх ініціатив та кличуть мене до участі у своїх. Відкривайте серця, допомагайте тим, хто цього потребує, і доля все добре поверне сторицею.

Інтерв’ю записала Любов Дем’янчук.

Прокрутити вгору