…«Не вважаю себе героєм. Я просто виконував свій обов’язок». Так говорять наші земляки, що кожною клітиною тіла відчули на собі пекло війни. У них перед очима гинули і ставали каліками бойові побратими. Це – справжні велетні духу, бо, попри смертельний ризик, не зраджували друзів, не принижувалися до підлості, а всі, як один, ризикуючи найдорожчим – життям, ставали непорушною цитаделлю задля захисту Батьківщини.
Краматорськ, Слов’янськ, Іловайськ, Дебальцеве, Мар’янка, донецький аеропорт… Місця, позначені на карті України подвигом і наших патріотів – мешканців Хорошівщини. Багато хто відчуває на собі моторошне дихання війни і тепер. Легко зрозуміти, чому їм не хочеться говорити про побачені жахіття, адже так вони знову ніби переносяться в гнітючий період життя, про який воліли б забути назавжди, як страшний сон, що став жорстокою реальністю; хтось із них спав на снігу, хтось зносив із поля бою рештки понівечених тіл, хтось дивом врятувався від ворожого полону, хтось пережив поранення і все одно повернувся на фронт, а хтось лікує на мирній території душевні рани, нанесені війною…
Розповіді про такі події боляче слухати. І багатьом важко відшукати в собі сили говорити про це без сліз. А де віднайти слова, щоб передати страждання матері, що спала з телефоном під подушкою – раптом зателефонує син! А хіба спала?… Задрімавши, підхоплювалася з ліжка, боячись не почути дзвінок, повністю втрачала спокій і молилася, щоб Бог уберіг його від ворожої кулі. Кожна її думка прямувала до Неба – інакше не витримала б… А як страшно, коли не давав про себе знати!.. Не розкажеш… Для материнського серця усі, що були поряд з її кровинкою, теж стали рідними, тому готувала посилку не лише синові, адже там, в окопах, також чиїсь діти… Був поранений… Якби могла, то чайкою полетіла б… А скільки полягло, зникло безвісти… І в кінці розмови звучить благання – ніколи не забувати про них, ні про живих, ні про тих, що відійшли у вічність.
Це історія матері, яка зі зрозумілих причин захотіла залишитися невідомою, а таких в Україні – тисячі!
А ось свідчення мешканки села Копанівка Регіни Антонівни Столяр.
– Чоловік Ігор був на фронті у складі ремонтної бригади. Однак для нього тривалий час був звиклим і так само небезпечним гул летючих снарядів. Тоді ми з дітьми забули, що таке мати в серці мир і ніби випали зі звиклого ритму буднів. Та найстрашніше було, коли вороги оточили Дебальцеве. Ігор зателефонував і промовив: «Може бути по-всякому. Не знаю, чи ще побачимося…» Важко було прийняти почуте і витримати… До цього моменту кожного разу, коли вмикала новини, якось підсвідомо, не замислюючись, ставала на коліна, та після тривожного дзвінка – так вийшло! – зовсім не дивилися телевізор, а тоді у Дебальцевому відбувалося найстрашніше… Не забуду ніколи ту ніч, коли про сон не могло бути й мови, а я не могла знайти для себе місця і благала усі Небесні Сили, тільки б лишився неушкодженим і вийшов з оточення!… І ,на щастя, так сталося. Цього не стерти з пам’яті ніколи, навіть якщо мине час… І не дай, Боже, нікому переживати подібне!… Теплим спогадом того періоду залишається щира допомога односельців, котрі приносили речі для фронту, коли чоловік приїздив у відпустку. Щиро вдячні їм за розуміння та надану матеріальну допомогу.
Ігор Степанович Столяр про перебування на лінії фронту говорить стримано. Розповідає про чотирилапого «побратима», що панічно боявся обстрілів. Із пошаною говорить про мешканців окупованих територій, котрі намагалися перетворювати військові будні у свята. Завдяки їм не забували смаку новорічного салату «Олів’є», ласували тортами та цукерками. Бійці, що походили із Західної України, весело колядували у період різдвяних свят, щоб і в умовах війни не втрачати радості.
– Ми боролися за Україну, захищали родини – матерів, дружин, дітей, – розповідає поромівчанин Андрій Миколайович Косякевич. – Завжди стіною стояли один за одного й між нами була велика взаємопідтримка.
Він – учасник бойових дій на Сході, служив у чотирнадцятій бригаді, у взводі підвозу паливно-мастильних матеріалів, брав участь у забезпеченні пальним усіх бойових машин. Його завданням також було доставляти харчі бійцям. Ризик злетіти в повітря був немалий, коли потрібно було перевозити пальне у місця призначення, бо хто знає, що чекає через кілька метрів. Перебував у епіцентрі бойових дій під Мар’янкою у 2015 році. Андрій Миколайович з трепетом у голосі розповідає, як мама і дружина відрами передавали на фронт вареники, пироги та іншу домашню їжу. Так тривало три з половиною роки. Зараз це позаду. Щиро вдячний дружині, що підтримала його й допомогла повернутися в русло звичайного життя.
І хоча сам дивився в обличчя війні, все одно вклоняється тим, хто захищав нашу землю, хто «не розбігся», довго протистояв ворогові, й від усієї душі зичить знайти себе, своє призначення тут, під мирним небом. А ми, кому не байдужа доля оборонців нашої землі, приєднуємося до цих побажань і щиро дякуємо усім захисникам Вітчизни, їхнім дружинам та матерям за те, що чекали і вірили, за те, що тут, де не чигає тінь війни, вчилися жити та працювати за двох і бути сильними, незважаючи ні на що… Так хочеться і їм, і кожному з нас, щоб навіки щезнув пекельний чад війни, щоб лише сльози радості котилися по щоках, а сивина на скронях ніколи не з’являлася передчасно.
У серпні минає четверта річниця найдовшого рейду в історії незалежної України, який здійснили 95-та й 30-та бригади на Сході нашої держави. Багато його учасників – уродженці нашого району. Честь і слава героям! Вічна пам’ять загиблим! А до тих, що досі перебувають у тенетах війни, хочеться прокричати так, щоб почув увесь світ: «ПОВЕРТАЙТЕСЯ ЖИВИМИ!»
Марія Чепель
