Як хто посіє в юності, так той пожне і в старості
Г. С. Сковорода
Доле людська! Чи можеш ти бути легкою?.. Напевно, ні. Кожен із нас є твоїм вірним ковалем: сильним або слабким, умілим або незграбним. Та хоча не всім, на превеликий жаль, ти даруєш шанс ступити на поріг глибокої старості, однак багатьом готуєш зустріч із тими, чия життєва дорога не була гладенькою, бо хочеш чомусь навчити й дати можливість сміливо прокладати власний шлях у незвідане майбутнє без тіні нарікань та з радістю в серці.
Цезарина Францівна Ваховська та Ніна Лукашівна Осецька— мешканки Кам’ яного Броду, дві прекрасні жінки, мами та бабусі, чий вік сягає дев’яносторічної позначки. Ніна Лукашівна у першій половині грудня вже зустріла свою ювілейну зиму, до Цезарини Францівни це свято завітає у червні. Вони — подруги юності, що згодом стали свахами, а тепер мають спільних онуків та правнуків. Об’єднують їх також пережиті роки голодомору, воєнного лихоліття та виснажливої праці.
— Моя матуся, Ваховська Цезарина Францівна, у дитячому віці дивом залишилася живою, — розповідає донька Антоніна Леонідівна Осецька. — Щоб родина змогла якось існувати під час голоду, дідусь возив на Західну Україну в’язані вовняні хустки й міняв їх там на продукти. Одного разу, коли дід ще не повернувся, а в хаті не було харчів, бабуся Ганна пішла у сусіднє село до заможних людей на заробітки. Їй заплатили борошном.
Якось була злива, яку треба було перечекати, щоб борошно не намокло, тому додому повернулася пізно. Старші діти побігли їсти до своєї бабусі й там залишилися ночувати. Маленька Цезарина, моя мама, сама довго лежала на печі у холодній замкненій хаті. Потрапивши у будинок через стріху, яку довелося зірвати, бабуся швидко запалила в печі, щоб відігріти і нагодувати свою донечку і, на щастя, так врятувала її.
— І мама Цезарина, і свекруха Ніна отримали лише початкову освіту,— продовжує Антоніна Леонідівна. — Ще в підлітковому віці мусили заробляти на власний шматок хліба: моя мама у чотирнадцять років працювала дояркою, а мама чоловіка — нянею. Нелегко їм було! У лютий мороз матуся сама годувала корів та напувала їх. Навіть не рахувала, скільки відер води треба було наносити! А повернеться з колгоспу додому, одяг аж не згинається, бо вода на ньому від морозу перетворилася на кригу. Але мама не журилася. Вечорами сільська молодь збиралася біля її будинку, на подвір’ї лунали звуки гармошки, балалайки та бубона. У веселих танцях забувалися всі неприємності!
У 1954 році Цезарина поєднала свою долю із сусідом Леонідом Ваховським. Подарували життя двом донькам та синові, який у 28 років відійшов у вічність. І ця втрата не загоєна часом — душа матері болить і досі. Ще й онука поховала… Ніби шматочок серця відірвався… Але, незважаючи ні на що, пані Цезарина — оптимістка і цьому вчить своїх рідних. А ще — вона завжди у першу чергу думає про когось, а потім — про себе.
Цезарина Францівна Ваховська ніколи не боялася роботи — скрізь усе робила на совість: і на будівництві доріг, і в колгоспі, і вдома. «Стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе»,— це її кредо, якому намагається не зраджувати. І хоча зараз має дуже слабке здоров’я, все одно посміхається, багато молиться і знову ж таки просить Бога не лише за себе…
Ніна Лукашівна Осецька, уродженка села Копанівки, своє кохання зустріла у кам’янобрідському сільському клубі.
Тут, у Кам’яному Броді, звила разом із чоловіком родинне гніздечко, народила і виростила четверо дітей. І також дуже багато та важко працювала: підбирала жито й пшеницю під палючим сонцем, уночі ходила до молотарки… Складала та вантажила сіно для ферми, сортувала льон… І вдома не шукала часу для відпочинку, постійно господарювала. Часто пекла у печі смачні пиріжки для любих дітей, а потім — для онуків та правнуків. Поталанило бабусі дочекатися і праправнуків! Завжди добра і милосердна, вона розуміла всіх та всім допомагала. А зараз їй потрібна підтримка. І вона її не позбавлена: рідні та близькі дбають про неї.
— Я щиро дякую мамі-свекрусі Ніні Лукашівні Осецькій за те, що виростила для мене чудового чоловіка, за її невтомні руки та добре серце, — говорить Антоніна Леонідівна Осецька. — Доземно вклоняюся і своїй матусі Цезарині Францівні Ваховській за приклад великої життєвої мудрості й безмежної любові, яку досі нам дарує. Обом матусям тепер важко. Вірю, що стане хоча б трохи краще, легше, що Господь укріпить їх. Адже заслужили на щасливу старість. Щоб подарувати їм гарний настрій, хочеться сказати: «Спасибі, що ви у нас є!»
Тож нехай Небо зішле бабусям щедре благословення, щоб і Цезарина Францівна, і Ніна Лукашівна ще довго були поряд із нами!
Марія Чепель
