Наші життя впали в ціні.
Навіть не так, вони отримали якусь ціну в еквіваленті на гроші, статус, шось фізичне і шось таке, що існує в інформаційному полі.
Але ж насправді це не так. Раніше хтось гинув чи вмирав і всі сумували і плакали. А з війною, особливо повномасштабною, кількість жертв стала така велика, що прийшлось адаптовуватись. І приймати, просто приймати. Приходять фотки, документи, цифри загиблих і ти намагаєшся не сприймати це як статистику, а просто усвідомлюєш, що в кожній циферці є чиєсь життя. Зі своїми проблемами, хворими мамами, сварками з дітьми, соромом в першому коханні і кредитом за якийсь холодильник чи пралку. І не стало. Посумував, чи хєр з ним, поплакав, втер шмарклі, вмився і поїхав далі. Попер, помчав вимолюючи Бога аби Він тому всьому надав ну хоч якийсь сенс.
А потім приходять не просто циферки, а ті імена, яких ти знаєш. Бо їхні життя перепліталися з твоїм власним. І він знає тебе не просто як чувака, а знає до якихось дрібниць. І ти можеш його ототожнити з собою. Порівняти. А значить і його смерть зі своєю. І це ти приймаєш. І це вже не трагедія, а подія. Сумна подія, але дуже логічна і рівна. Не спиняє тебе.
Впала ціна на життя. І ото тут хотілося би аби ми самі собі її не зменшували, а збільшували. І як то зробити? Бо коли дитина в ОхМатДиті гине, про це говорять. А коли 57-річний боєць гине в окопі від скинутого з ФПВ саморобного вибухового пристрою, то це ок. Так мало статися. То його вибір. Просто ціна нижче. Скидос такий по акції.
Не знижуй свою ціну. Бережи своє життя. Обирай своє життя. Ставай краще і еволюціонуй. В цьому суть життя взагалі. Розумієш? В ньому є суть
Андрій Козінчук
Підготував Олександр Голяченко
