Він – широкоплечий, мужній, відповідальний офіцер із добрими очима; вона – тендітна, приваблива, граційна жінка із великим серцем, любителька природи. Коли вони поряд, навіть якщо не дивляться одне на одного, – відчуваєш тепло, любов, взаємопідтримку і повагу. Такою побачила родину Юрія та Наталії Яремчуків. Зараз сім’я проживає у Хорошеві, проте 24 лютого 2022 року змушена була втікати від війни із міста Ірпінь.
– Ми зібрались дуже швидко. Після перших сигналів про наступ я розбудив дружину, сина. Взяли лише кілька речей. Проте це зекономило час і допомогло нам виїхати без заторів. Поїхали на Житомирщину, бо тут проживають наші батьки, мої – у селі Радичі, а Наталчині – у Хорошеві, – розповідає Юрій Яремчук.
– Дуже боляче згадувати той день. Самі зібралися дуже швидко, а от зловити нашого кота було непросто. Найбільше часу ми витратили саме на це. Залишити тваринку просто не могли, – зі сльозами згадує Наталія. – Прийняли тоді рішення, що за будь-яких обставин із України не поїдемо.
Юрій Яремчук, закінчивши Будо-Рижанську школу, вступив у 2001 році до Житомирського державного агроекологічного університету, паралельно навчався на військовій кафедрі. Ще студентом уперше поїхав за кордон на практику, потім – на роботу.
– Я був у Великобританії, Данії. Мені сподобалось, як там живуть люди. Зрозумів, що нам є до чого прагнути, є чому повчитися. Майбутнє наше бачив тільки у співпраці із європейськими країнами,- ділиться чоловік.
Далі доля змінила пріоритети, і Юрій пішов навчатись у школу міліції та з 2008 до 2010 року працював у правоохоронних органах у Хорошеві та Житомирі. Пізніше переїхав у Київ, бо там працював у службі безпеки будівельної компанії. Саме там постійно займався своєю фізичною підготовкою, отримав досвід поводження зі зброєю.
Звичайно, навідувався чоловік і в рідне містечко до друзів. На одній із таких зустрічей Юрій і познайомився з Наталією Дем’янчук. Дівчина проживала у Хорошеві. І вже за пів року пара офіційно оформила подружні стосунки.
– Я спочатку не вірила у серйозність намірів Юри, він старший за мене на 9 років. Проте він робив усе, щоб я зрозуміла, що це серйозно. Возив мені квіти, лишав просто на порозі, привозив фрукти, коли хворіла… Та коли він підвіз мене у село до бабусі і пішов у дім знайомитись як майбутній зять, я зрозуміла, що Юрій – мій чоловік у всіх сенсах, – ділиться Наталія.
У вересні 2014 року у родині Яремчуків народився син Захарій. Усі разом поїхали в Київ. Спочатку жили на зйомних квартирах і вирішили, що хочуть мати власне житло.
– Ми насправді багато працювали, я у службі безпеки, а пізніше у службі інкасації, Наталка працювала перукарем. Але нам вдалося у 2017-му році купити квартиру в Ірпені. І вже за рік ми переїхали у власне житло.
Гарний новий будинок, дитячий майданчик… Боляче було потім побачити власний будинок, у який стріляли росіяни вприціл із танка. У деяких квартирах окупанти зламували двері, крали все підряд. До нас прийшли нелюди, нас прийшли знищити. Тоді, як і зараз, була одна думка – спинити ворога. Ми боремося за нашу Незалежність, тому переможемо! – упевнений Юрій Яремчук.
Із Ірпеня Юрій привіз родину в Хорошів, а сам пішов до РТЦК. Перші три місяці він там пропрацював, а потім його направили в одну із частин ЗСУ. Мав близько двадцяти спецвідряджень. Далі – ротація в Донецьку область. 
Потрапив у піхотний підрозділ. Як відомо, це найскладніша робота, хоча на війні легкої не буває взагалі. Близько півтора року Юрій перебував безпосередньо в умовах бойових дій. У воїна значно погіршився стан здоров’я, переніс операцію. На жаль, через великі втрати його підрозділ розформували. Зараз Юрій Яремчук має звання капітана та займає офіцерську посаду в іншому підрозділі. Не перестає вчитись: закінчив курси психологів, бо розуміє, наскільки це важливо для військових – уміти допомогти собі та побратимам. Їздив на навчання у Німеччину, там освоював нову техніку:
– Приємно було, коли німецькі військові дивувались, як наші хлопці за два дні вже всьому навчились. Їм для таких навичок потрібно до пів року навчань. А наші бійці мотивовані, бо за свій дім, за свої родини стоять. Тому все швидко і виходить. Ми маємо виграти цю війну, маємо пожити щасливо, – ділиться думками Юрій і продовжує:
– Війна показала, хто є хто, чітко провела поділ на тих, хто хоче Перемоги і щось робить для цього, або на тих, хто просто чекає. Часто, як бачиш здорових молодиків, що спокійно собі живуть, сердишся: чому одні там віддають здоров’я і життя, а інші тут почуваються безтурботно? Хоча нікого не звинувачую. Знаю, що воювати можуть не всі, проте допомагати повинні всі! Щиро дякую тим, хто допомагає нашому війську.
Коли Наталію запитали, як їй бути дружиною військового, вона відповіла:
– Це непросто. Постійне чекання, переживання, розлука забирають багато сил. Проте я з гордістю приймаю вибір чоловіка. Підтримую і ціную. Ще дуже допомагає син. Захарій завжди позитивний, він уміє розрадити. Якщо тато не бере слухавку, то він запропонує мені безліч варіантів, один із яких обов’язково виявиться правильним.
Наталія відвідує групу підтримки для родин військових, яка діє при редакції газети «Прапор». Шукає способи, щоб відволікатись від постійних переживань, і у неї це виходить. Вона багато читає, любить готувати, опановує готування в печі. Отримала водійське посвідчення і вже вправно кермує. Любить садити та доглядати городину. Має велику плантацію сортової смородини. Усі ці турботи допомагають дружині військового долати труднощі.
– Зараз складно спілкуватися із людьми. Родичі часто стають чужими, а чужі можуть бути дуже близькими. Побратими стають братами. Ті, що загинули, – назавжди житимуть у пам’яті. І найважливіше – це підтримка родини. Коли тебе чекають і підтримують, розумієш, для чого все це проходиш, знаєш, що робиш потрібну справу. І Перемога буде за нами, – підсумовує Юрій Яремчук.
Попри труднощі, які довелося пережити, Яремчуки уміють бачити позитив навіть у дрібницях. Вони радіють, що будинок в Ірпені відремонтували і в ньому можна буде жити, радіють успіхам сина у школі. Хоча родина й переїхала в Хорошів майже без нічого, проте вони вдячні долі за будинок, де зараз проживають, тішаться, що мають дах над головою, що є у них піч у літній кухні. І обговорюють, як наварити в тій печі холодцю.
Спілкування з такими людьми надихає, підкріплює нашу впевненість у Перемозі. Хай же найзаповітніша мрія усіх українців збудеться! Хай кожен і кожна матимуть свій дім і дочекаються повернення усіх рідних додому!
Любов Дем’янчук
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США»
та «Українського Медіа Фонду»
