***
Десять років тому, 23 червня 2015 року, я вийшов зі своєї квартири у Донецьку і с тих пір більше ніколи туди не повертався.
Десять років тому я востаннє бачив свого батька, який помер рік потому і я не зміг потрапити на похорон.
Десять років переїздів, намагань влаштувати свій побут і мати хоча б якусь гарантію впевненого майбутнього.
Десять років фантомних болів, бо час насправді нічого не лікує.
“Коли б я туди повернувся,
то певно б уже не застав
жодної тіні від мого будинку,
ані дерев дитинства,
ані хреста з металевим таблом,
лави, де шепотів я закляття,
каштанів і кущів,
ані жодної речі що була б своя…
Тільки й того, що вціліла
камінна плита
із крейдяним колом
стоїть посередині
на одній лиш нозі
за мить до стрибка.
Я так і не виріс,
хоча минають роки,
а над головою двигтять
планети і війни.
Стою посередині
незворушний, як пам’ятник,
на одній лиш нозі
перед стрибком в неминуче.
Крейдяне коло рудішає,
ніби кров зашкарубла,
навколо вищають пагорки
попелу –
до плечей,
до уст…”
Збігнев Герберт, польський поет, який теж ніколи не повернувся до міста, в якому виріс – бо його місто теж опинилось в іншій державі.
Переклад Андрія Павлишина.
Із сторінки Ігор Ліфанов
Підготував Олександр Голяченко
