Келих здавався важким, наче вилитим із чавуну, а не з тонкого скла. Темно-червона рідина всередині не грала барвами — у напівтемряві кімнати вона виглядала густою і чорною, як та кров, що закарбувалася в пам’яті назавжди.
Вона дивилася у вікно. Столиця жила своїм ритмом, байдужа до тиші в її квартирі. Дорога внизу розрізала місто навпіл: нескінченна жовта ріка фар попереду і червона стрічка габаритів позаду. Одні поспішали додому після роботи, до родин і тепла, інші мчали в протилежний бік, і тільки вона була абсолютно самотньою цього вечора. Місто «червоніло». Наближався День святого Валентина, і магазини вже встигли вибухнути маркетинговими сердечками. Скрізь були закохані пари.
Вони теж колись були такими. Він і Вона. Тільки між ними та цим натовпом була прірва. Вони стояли посеред перону у формі ЗСУ, з важкими наплічниками за плечима, що робили їх схожими на дивних, загартованих життям равликів. То був їхній останній день у місті перед від’їздом на фронт. Вони намагалися надихатися одне одним, заповнити легені спільним повітрям на місяці вперед. Багато сміялися, попри втому. Їм було байдуже до поглядів, які кидали перехожі — хто з вдячністю, хто з острахом. В ту мить світ належав тільки їм двом.
Бликнула блискавка за вікном — чи то лише здалося в мареві спогадів? — і ось вона вже бачить іншу картину. Околиці Констахи. Військові будні, де кожен день вартував року. Він оберігав її, як міг. Медикиня, молода, вродлива — вона була наче яскрава зірка на темному, затягнутому димом небі. Всі чоловіки навколо шукали її уваги, прагнули бодай слова, але її серце належало тільки Йому.
Ще один спалах, який наче навпіл розірвав саме життя. Його привезли з позиції після п’яти діб на «нулі». Кров була, здається, скрізь — на ношах, на підлозі, на її тремтячих руках. Вона закривала Його рани долонями, намагаючись втримати душу всередині, омивала їх сльозами вже після того, як зробила все можливе і неможливе як медик. У неї не було істерики. Вона просто померла разом із ним у тій операційній, тихо і безповоротно.
Сьогодні вона попрощалася з ним назавжди. Наречена, але так і не дружина. Одна у Валентинів тиждень з келихом червоного вина, що нагадує про все одразу. А завтра настане новий день. І знову валіза, і знову дорога, і знову фронт. Бо там вона ближче до нього, ніж у цьому святковому місті.
Наталія Колєнова
Ілюстрація згенерована за допомогою ШІ
