Так розмірковує наша землячка Наталія Залевська. Вона вже понад 10 років живе в США, має американське громадянство. Працює у сфері міжнародного розвитку, з-поміж інших країн співпрацюючи з Україною. Наталя має можливість подорожувати усім світом, проте найбільше любить відвідувати свою Батьківщину, а саме Писарівку.

rpt

Я звикла до навантажень з дитинства
Народилась я в дуже маленькому, але гарному селі Писарівка. У сім’ї нас троє: я, брат Олександр та сестра Людмила.
Ще з раннього дитинства мені завжди потрібно було кудись їхати. У Писарівці не було ні дитсадка, ні школи. Тому в садочок я зовсім не ходила. А вже у перший клас їздила в сусідню Дашинку, пізніше – в Краївщину. З п’ятого по дев’ятий клас я вже вчилася у Володарськ-Волинській школі №1.
У той час шкільних автобусів не було, рейсові не завжди їхали або не встигала на них, тому часто ходила пішки і в Краївщину, і в Володарськ-Волинський. Відвідувала також і музичну школу. Тому мій робочий, якщо так можна сказати, день починався о 7 ранку, коли я автобусом їхала на навчання, а поверталась лише близько сьомої ввечері. Я звикла до такого графіка і навантажень, це вже не було чимось складним, а просто звичайним ритмом життя.
Сім’я у нас дуже працьовита. Мама, Галина Забеушівна, була бібліотекарем, тато, Станіслав Адамович, – водієм. Батьки, щоб прогодувати та вивчити нас, зазвичай тримали багато худоби. По десять голів. Пам’ятаю, як ми все літо пасли корів, допомагали батькам у городі. Я знаю, що таке праця, з дитинства.

Творчу натуру переміг здоровий глузд
У дитинстві я писала вірші. Пам’ятаю, як років у вісім-десять я полюбила прогулянки на самоті. Часто взимку всі збиралися, дивились телепередачі, а я одягалася і йшла гуляти. Мороз, яскраве сяйво місяця спонукали мене до мрій і написання віршів. Мені дуже подобалось співати. Постійно брала участь у сільських концертах, пізніше – у районних та в обласних оглядах, вже із мамою.
Ще з дитинства любила читати. Доступ до книг був необмеженим, бо мама бібліотекарка. Вчителі у школі викликали повагу і стимулювали також до читання. Саме з книжок я і почерпнула інтерес до інших країн та культур. Хотілося побачити те, про що читала. Саме читання книг стимулювало мене до першої поїздки, а потім і до переїзду за кордон.
У 15 років я вже переїхала у Житомир. Вступила до Європейського університету на спеціальну програму «АP», вона поєднувала перший курс навчання в університеті та матеріал 10-11 класів. Спеціальність обрала «Фінанси».
Мої знайомі та і я сама була впевнена, що матиму творчу професію. Проте на той час творчі професії здавалися неперспективними. А от відкриття багатьох банків штовхало до вивчення фінансів.
Перші два роки ми вчилися по 6 днів на тиждень. Раз на два тижні я їздила на пів дня додому, і знову на навчання. Та процес здобуття освіти мені дуже подобався. Я була активною студенткою. Була членкинею студпарламенту, редакторкою студентської газети. Виступала на сцені. Було весело, цікаво і продуктивно. Оцінки також були гарні. В університеті діяла система знижок. Гарні оцінки давали можливість отримати знижку в оплаті за навчання. Це був стимул, яким я користувалася.
У 18 років я влаштувалася на першу справжню роботу в кінотеатр «Жовтень». Була менеджеркою із реклами. Пів дня навчання, а пів дня робота. Перші гроші. Хоч я й була зайнята весь час, але все виходило – це такий кайф!
Загалом студентські роки згадую з великим задоволенням. Саме тоді у мене з’явилися друзі, з якими спілкуюся й досі.
Основне завдання університету, на мою думку, – розширити кругозір студентів. Мій навчальний заклад його виконав. Дуже важливо гарно опанувати професію, стати самостійною, вміти спілкуватися, досягати чогось самотужки – саме такі уроки безцінні, і я там їх отримала.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Я – під Божим захистом
Маю таке відчуття, що я під Божим захистом. Це так, ніби сходяться всі зірки. Я часто опиняюся в правильному місці у правильний час. Приміром, моя поїздка за кордон. Мені було 19 років. Ми всі саме проходили практику, а я чомусь вирішила зайти в університет. Там побачила групу людей, що жваво щось обговорювали. Це були представники програми для студентів Work and Travel. Група бажаючих поїхати на роботу в Америку вже була набрана, проте мене це теж зацікавило, і я записалася, ще не знаючи, де візьму гроші на оформлення документів та на дорогу. Мене виручила старша сестра. Важливо і дуже цінно, що ніхто мене не відмовляв, а навпаки, підтримали та допомогли фінансово.
Тут нова перепона. Я – студентка четвертого курсу, а таких зазвичай не пускають за кордон. Бо є острах того, що не повернусь назад. Та я пройшла інтерв’ю в посольстві з першого разу. І поїхала в США.
Це був цікавий досвід. Кожного із групи лишали на роботі в різних штатах. Мені випав парк атракціонів у Чикаго. Там доводилось працювали дуже багато. З семи ранку до другої ночі. Велика кількість роботи не заважала розвагам, спілкуванню, танцям. Разом зі мною працювало багато студентів із різних країн світу. Ми знайомились, дружили, просто обмінювались досвідом.
Та знову прикрість. Через півтора місяці парк закрили, а моя віза була на 5 місяців. Я змушена була шукати нову роботу. Не можна ж повернутись, щоб не заробити гроші, котрі позичила для поїздки, а ще ж просто хотілось заробити для себе.
Ресторани, магазини … Я шукала роботу скрізь. Знову ж завдяки щасливому знайомству з мігрантами із Житомира я отримала житло, роботу в ресторані та в магазині одягу.

Непростий шлях до успіху
Після Work and Travel я приїхала в Україну, закінчила 5 курс. Повернулася на роботу в кінотеатр «Жовтень» та отримала підвищення – від менеджерки з реклами до виконавчої директорки. Мені 22 роки, а персонал вдвічі-тричі старший за мене. Це було дуже почесно. Усе йшло добре. Але через два роки мені запропонувала та ж компанія поїхати ще раз в Америку. З робочою візою. Вирішила поїхати туди й назад, заробити грошей. Але склалось по-іншому.
Удруге було вже не так просто знайти роботу. Я потрапила у Флоріду. Роботи, про яку домовлялись, не було. Дали іншу з меншою оплатою. Я переживала, що нічого не зароблю або й у мінусі буду. Працювала в основному в сфері послуг. Змінила більше 15 робіт. Не бачила рідних, бо не було документів. Пережила, перетерпіла, було тяжко.
Спочатку я жила в місті Тампа, потім переїхала у Джексонвіль, згодом – у передмістя Вашингтона та вже тут і залишилася.
У 2008 році була світова криза. Сенсу повертатись додому не було. Я залишилася в штатах та отримала легальний статус.
Аж через три роки роботи в Америці я змогла поїхати додому. Та їхала вже іншою людиною. Удома була недовго, потрібно було ще дочекатися Зеленої Картки та продовжувати працювати. Я розуміла, що хочу і можу більше. У Житомирі я була директоркою, і в США хотілось досягти більшого.
У 2010 році я отримала першу достойну роботу, пов’язану з міжнародним розвитком. Це сфера, в якій я хотіла працювати. Я дізналась про вакансію в компанії й почала дуже відповідально готуватися до співбесіди. Давала собі відповіді на кожне можливе запитання. Тест письмовий мені погано вдався, але співбесіду пройшла з першого разу вдало. Дуже переживала, доки дочекалася результату. Мене взяли! У професійному плані й узагалі життя змінилося. Я працювала в офісі. Це вже інший рівень. Як виявилося, моя нова робота була легшою за співбесіду.

І за кордоном – з Україною
Сфера міжнародного розвитку стала моєю роботою. Я змінила одну компанію на іншу. Знання української, російської мов та досвід життя в Україні мені допомагали.
Тепер я працюю в Національному фонді розвитку демократії у Вашингтоні. Моя посада – grant officer, українською – це координатор грантів. Працюю з Україною і Молдовою. Мені дуже приємно, що в нашу організацію звертаються за фінансовою допомогою саме з України. Україна – це велике портфоліо в нашому фонді. Національний фонд розвитку демократії надає гранти на розвиток громадянського суспільства та прав людини.
Так сталося, що громадська організація «Сучасний формат» із Житомира, яку очолює Жанна Соловйова, теж подала заявку та отримала фінансування. Я стала їхнім координатором гранту. Із Жанною ми знайомі ще з університету, і це так приємно зустріти знайомих, працюючи в США. «Сучасний формат» у свою чергу співпрацює з «Ниткою Аріадни» з Хорошева. Я була присутньою в серпні цього року на зустрічі в цій жіночій організації. І мені було дуже приємно, що в маленьких містечках є такі люди й такі ініціативи. Особливо, коли це люди старші 50 років, а працюють не покладаючи рук на благо рідного містечка.

Шлях непростий, та варто пробувати
Друзів у Вашингтоні маю чимало, але це в основному мігранти з України, Росії, Білорусі, Таджикистану, є і з Бразилії, Мексики, Ефіопії. Набагато легше спілкуватися з людьми з інших країн, не обов’язково російськомовними, але з емігрантами. Ми добре розуміємо один одного, знаємо, як непросто жити в чужій країні та які труднощі трапляються на шляху до кращого життя.
За ті 10 років, що прожила в Америці, я не могла не шукати людей, близьких мені по духу. Тому кілька років співала у фольклорному українському ансамблі. Співала я і в церковному хорі в православній церкві. У 2018 році у мене народилася донька Марія, і поки що я не можу продовжувати цю діяльність.
Працюю і виховую з чоловіком Ігорем доньку. Майже всі відпустки проводжу в Україні. Відчуваю дуже сильний зв’язок із рідною землею. Все ж не знаю, чи колись зможу себе відчути американкою. Сумую за рідними, особливо за мамою, за Україною.
Через карантин цього року змогла більше двох місяців бути з мамою в Писарівці. Моя Марійка охоче гралася з місцевими дітками, підтягнула мову. Життя в Америці дозволяє подорожувати у більшість країн світу, та найкращі подорожі, як на мене, – додому.
Загалом хочу сказати, що життя емігрантів непросте. Можливість жити за кордоном зазвичай викликає заздрість, та заздрити нема чому. Шлях до успіху там важкий. Є багато перепонів, складних ситуацій, моментів, коли потрібна підтримка сім’ї, але ти її там не маєш. Отримуєш матеріальні блага та платиш за це чимось дорожчим. Це цікавий, важливий досвід. Навіть якщо я повернусь в Україну (я не відкидаю такого варіанту), то знаю, що американський досвід знадобиться мені й на Батьківщині.
Хочу порадити усім, особливо молодому поколінню, вивчати англійську та інші іноземні мови – це двері в інший великий світ. Знаючи мову, почуваєшся як риба у воді в будь-якій країні.
Записала Любов Дем’янчук