Енергійна, ініціативна, допитлива, скромна, розумна, весела, емпатійна – саме такими словами найчастіше характеризують дворищанку Майю Двораченко її колеги та знайомі.
Жінка вже 34 роки працює у школі і, на відміну від інших колег, які вже давно мають вигорання в професії чи розчаровуються несправедливим ставленням суспльства до сільських учителів, і досі любить свою роботу. Починала Майя Михайлівна свій професійний шлях у Давидівці. Після Коростишівського педагогічного училища її направили туди працювати вчителькою початкових класів. Одночасно упродовж року вона була ще й художньою керівницею у сільському будинку культури.
– Мені подобалось писати сценарії свят. Уже навчаючись у восьмому класі, я пробувала писати перші сценарії для шкільних свят. Зараз розумію, що вони були досить примітивними, проте саме так я вчилася і набувала досвіду. Тоді не було у вільному доступі готового матеріалу, все доводилось писати самому. Тому й досі я проводжу свята за власним сценарієм. Просто вірші, пісні шукати вже набагато легше. Потім навчання в Коростишівському педучилищі. Там я також удосконалювала свій організаторський досвід. Окрім свят, ранків та вечорів, організовувала й різні поїздки-екскурсії багатьма містами республік колишнього радянського союзу, – розповідає педагогиня.
У Давидівці Майя Михайлівна пропрацювала чотири роки, а потім її перевели на роботу в рідну Дворищенську школу педагогом-організатором. За час роботи їй доводилось бути вчителькою біології, історії, народознавства, працювала й бібліотекаркою, знову на посаді педагога-організатора. Майя Двораченко має ще й вищу педагогічну освіту, яку здобула у Житомирському педагогічному інституті за фахом «біологія, валеологія». Жінка бралася за будь-яку роботу і робила її з любов’ю та самовідданістю, проте з часом зрозуміла, що саме навчати найменших школяриків приносить їй найбільше задоволення. Із 2002-го року отримала посаду вчительки початкових класів у Дворищенській школі й досі там працює: навчає і виховує власним прикладом діток.
Має Майя Михайлівна і хобі – то спів. Звичайно, що зараз, у час війни, вже не ті виступи і концерти, проте саме пісня може підтримати, зняти напругу та об’єднати. У сільському будинку культури діє вокальна група «Любисток» під керівництвом Наталії Сапожник. Поціновувачі народної творчості точно знають цей художній колектив. Там і співає Майя Двораченко. У своєму класі вона теж організувала дитячий колектив «Козачата». Розучує з учнями різні українські пісні.
Колеги дуже гарно відгукуються про пані Майю:
– Це людина непересічна. Маючи чимале домашнє господарство, багато обов’язків, вона ніколи не нарікає на життя, а завжди шукає позитив. Читає, цікавиться, вишукує різну інформацію для саморозвитку. Майя Михайлівна ніколи не залишає справу недоробленою чи будь-яку завдання недорозв’язаним. Вона цікавиться психологією, консультується і консультує колег у межах компетенції. Завжди активна у всіх позаурочних та позашкільних заходах. Навіть коли інші не мають ресурсу чи бажання, Майя Михайлівна завжди готова до активностей. Проводить такі цікаві свята та конкурси дітям, часто буває і сама спонсором їхніх подарунків. А який смачний сир готує наша колега! – із захопленням розповідає Ольга Котюк.
– Майя Михайлівна – це людина щирої душі, вона кожного підтримає, порадить, підкаже. Дуже гарно приймає нових колег, особливо молодих. Завжди бере шефство над ними, передає всі премудрості педагогічної роботи. Підтримає, запропонує поговорити, випити чаю, з любов’ю ставиться до своїх учнів та й до всіх людей, – розповідає Леся Козакевич.
Чому Майя Михайлівна стала вчителькою, розповідає із посмішкою і блиском в очах:
– Коли я вчилась у класі п’ятому, то відвідувала драматичний гурток. Його вів Григорій Литвинчук, наш учитель. Мені так це подобалося! Я грала часто ролі Баби Яги. І якось я озвучила, що буду вступати до театрального училища, то він мені сказав, як відрізав: «І що, ти готова все життя грати роль Баби Яги?». Уже пізніше, найперше через приклад мами, яка також була вчителькою біології, я обрала педагогічну ниву. Мама так любила свою професію, що зуміла і мене навчити любити свою роботу. Мої вчителі теж відіграли важливу роль у виборі професії. Галина Олексіївна Зосіч, нині покійна, вчила нас із великим натхненням. Пзніше молоді вчительки Тетяна Степанівна Кос та Валентина Григорівна Онофріюк надихали своєю енергійністю та винахідливістю, завжди подавали гарний приклад своїм учням.
Майя Двораченко прочитала за своє життя багато книг, наразі вільно користується інтернетом, часто там слухає аудіокниги чи читає щось цікавеньке. Це людина, що завжди втілює свої задуми. Ще з дитинства була такою:
– Я сказала, що хочу сьогодні поїхати на велосипеді, а було мені років сім, мабуть, збила всі коліна, проте до вечора вже їздила на дорослому велосипеді. Захотіла в’язати – навчилася. Трошки не склалось у мене з танцями, бо через високий зріст не хотіли мене брати, проте студенткою я й туди впросилася. Тобто, спробувала. Мети треба досягати, бо моє життєве кредо: не кажи – «не вмію», а кажи – «навчуся».
У розмові, мабуть, напівжартома жінка сказала, що хотіла б навчитись ходити по битому склу. Тому, можливо, невдовзі ми привітаємо Майю Михайлівну з іще одним досягненням.
Педагогиня завжди ділиться своїм теплом із учнями, вчить їх, що любити потрібно усіх, незалежно від того, які вони є. У кожній людині потрібно шукати позитив. Бо вона переконана, що не буває поганих людей, а бувають погані вчинки.
Власним прикладом волонтерства Майя Михайлівна долучає й учнів школи до доброї справи. Зараз, під час війни, її доброта, як ніколи, згуртовує та надихає. Зібрати посилочку, написати листівку, передати воїнам- односельцям, випускникам школи. На різдвяні свята Майя Двораченко організувала вертеп, до якого долучила охочих учнів та педагогів. Усі кошти, котрі зібрали колядники, передали на важливий збір для наших військових. Як розповідають колеги, пані Майя робить чимало добрих справ, у тому числі й донатить для ЗСУ, проте ніколи про це не розповідає, бо не потребує похвали. Робить добрі справи задля добра.
Нехай приклад невтомної педагогині та активної жінки надихає й нас у такий непростий час. Бо сказати «важко», «не вмію» дійсно легше, ніж навчитись долати труднощі. Проте як же приємно усвідомлювати, що ти сама можеш майже все, чого забажаєш.
Любов Дем’янчук
