– Чи хотів би я щось змінити у своєму житті? Якби можна було змінити все так, щоб цієї війни взагалі не було, – звісно, я б цього хотів. Але в тій реальності, що є, іншого вибору, ніж піти воювати, у мене не було, – розповідає військовослужбовець Дмитро Жук.
Народився Дмитро у 2002 році у селі Червоногранітне Володарськ-Волинського району на Житомирщині. (Тепер його рідне село входить до Хорошівської територіальної громади). Дитинство його було активним – більшість часу проводив на вулиці, граючи у футбол із хлопцями та влаштовуючи імпровізовані «військові операції». Вже тоді його приваблювала військова справа, хоча це були лише дитячі забави.
До дев’ятого класу Дмитро навчався у Червоногранітнянській неповній середній школі, а потім продовжив освіту в Хорошівському ліцеї №2. У початковій школі хлопцю найбільше подобалися українська література та фізкультура.
– Про своїх учителів можу сказати лише добре – поважаю їх за терпіння, працю та бажання навчати. Дехто вкладав у нас не просто знання, а й життєву мудрість, що стала у пригоді вже в дорослому житті, – ділиться Дмитро.
Коли розпочалася АТО, хлопець бачив, як чоловіки з його села йшли на війну, і захоплювався їхньою мужністю. Хотілося бодай якось підтримати воїнів, тому часто малював для них малюнки, які передавали на передову. Тоді малий Дмитрик навіть не уявляв, що через кілька років сам стане військовим.
Після школи юнак вступив до Головинського вищого професійного училища нерудних технологій. Там навчався на машиніста автомобільного крана і завершив навчання у 2021 році.
– Коли я вирішив підписати контракт і піти служити, то всі були шоковані: і дівчина, і батьки. На той момент мені було лише 18 років, і ніхто не очікував від мене такого рішення. Але попри всі труднощі, роки служби лише зміцнили наші стосунки, хоча й було непросто. З майбутньою дружиною познайомився ще в підлітковому віці в селі Поромівка. Я часто їздив у це сусіднє село з товаришами гуляти, і якось так склалося, що ми почали спілкуватися. Спочатку нам було цікаво просто спілкуватися, а вже у 2017 році я запропонував їй зустрічатися. Вона відразу привернула мою увагу своєю ніжністю, тендітністю та приємним характером. Нам було легко й затишно разом, і з часом це переросло у серйозні стосунки.
Строкову службу я не проходив, оскільки одразу підписав контракт. Навесні 2021 року вступив до 148-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону на Житомирщині. Рішення було спонтанним – знав, що скоро призов, але хотів потрапити в бойовий підрозділ, де був би кар’єрний ріст і реальний досвід. Пройшов базову підготовку, фахове навчання, а вже восени мене відправили в зону ООС, – розповідає воїн.
Дружина Діана у всьому підтримує свого коханого:
– Спочатку, коли ми зустрічалися, то будували якісь плани, говорили про майбутнє, сварилися через дрібниці, сміялися без причини. Я знала, що він сильний, але тоді ще не розуміла, наскільки.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, особливо перші дні – це страх, тиша в телефоні, постійне оновлення новин. Я не знала, де він, що з ним. І коли нарешті почула його голос через декілька днів – розридалася. Це був момент, коли реальність вдарила по-справжньому. А потім я стала дружиною воїна. Коли чекання, невідомість і розлука стали частиною життя. Разом із гордістю прийшов страх. Разом із любов’ю – випробування. Я навчилася не показувати своїх сліз, бо він має знати, що вдома його чекають і вірять у нього.
Найскладніше зараз – пояснювати дитині, чому тато не вдома, коли вона його кличе. Я намагаюся зробити так, щоб Олівія відчувала його присутність: ми говоримо про нього, передаємо малюнки, слухаємо його голосові повідомлення. Але ніякі слова не замінять татових обіймів.
Для нас обох важливо завжди писати або телефонувати, коли є можливість, навіть якщо це два слова. Не ховати правду, але й не додавати зайвої тривоги. Зберігати маленькі традиції – його улюблені речі вдома, обов’язковий теплий прийом після повернення. Підтримувати одне одного, навіть коли важко.
Я знаю, що він там не для себе. І він знає, що я тут тримаю тил для нього. Ми обидва по-своєму вчимося жити в цій реальності. Я підтримую його словами, він – своєю вірою в мене. Найкраще, що я можу зробити, – бути поруч, навіть на відстані, і не дозволити війні зруйнувати те, що між нами, – поділилась Діана Жук.
У ніч із 23 на 24 лютого 2022 року Дмитро ніс бойове чергування. Було тихо, доки по рації не вийшов командир і не оголосив терміновий збір. Уже дорогою на пункт збору він зрозумів, що почалося. Наказ був чіткий: «Виїжджаємо на вогневі рубежі»… На той момент Дмитро Жук був заряджаючим на самохідній артилерійській установці – САУ 2С3.
– Перший бій відбувся біля Щастя на Луганщині. Ми тримали оборону й громили колони ворога з гармат. Тоді не було страху – тільки адреналін і цікавість. Справжнє розуміння війни прийшло пізніше, коли побачив перші втрати та загрозу життю, з якої вже потім виходив не один раз.
За три роки війни довелося пройти багато. Починав у населених пунктах Сєвєродонецьк, Рубіжне, Щастя, Новоайдар, Лиман, Лисичанськ і ще багатьох інших. Можна перелічувати довго. Деякі міста вже не впізнати – перетворилися на руїни. Але навіть у них ще живуть люди, і це, мабуть, найбільше вражає, – ділиться досвідом Дмитро.
Починав службу Дмитро Жук у званні солдата і мав виконував обовʼязки заряджаючого. Але згодом його підвищили до звання старшого солдата, і він став на посаду навідника. Нині Дмитро Володимирович займає сержантську посаду – командир гармати.
Часто воїнам дорікають, що всі вони воюють за гроші, проте гроші – це останнє, про що думали наші захисники та захисниці, коли почалось повномасштабне вторгнення росії.
– Грошей витрачено багато. Броня, форма, якісний взуттєвий комплект – це все або купується самостійно, або допомагають волонтери. Чи можна не купувати і воювати у тому, що видає держава? На даний час можна, зараз набагато краще і якісніше забезпечення амуніції і речей, хоч і для ефективнішого виконання завдань докуповуєш амуніцію. Якби не волонтери – було б важче. Вони привозять те, що неможливо отримати по лінії постачання. Але часто рятуємося своїм коштом. Інколи – це ремонти машин, інколи – заміна приладів, інколи – навіть банальні батарейки. У війни високі ціни, і платять їх або волонтери, або самі військові, – розказує воїн Дмитро.
Він – молодий, красивий, харизматичний чоловік. Може підтримати будь-яку розмову, але наразі найважливіші розмови – про родину та про друзів-військових:
– Дружба тут не така, як у цивільному житті. Тут вона або є, або її немає. Це люди, які не тільки прикривають спину, а й стають рідними. Були і свої тварини – коти та собаки. Вони тут не просто для душі – часто рятують життя, попереджаючи про небезпеку або просто підтримують морально.
Нас потрібно міняти. Постійні бойові виїзди, втома – все це накопичується. Але немає ким міняти. І це проблема. Якби я вирішував це питання – зробив би ротації більш регулярними, щоб люди не вигорали. Але для цього потрібні мобілізаційні резерви. Якщо людей не вистачає – значить, треба щось змінювати. Або в мотивації, або у підході до призову, або у ставленні держави до військових. Бо поки що виходить, що воюють одні й ті самі, а нових сил мало.
Якщо війна закінчиться і не буде більше загрози – я повернувся б до цивільного життя на якийсь час для відновлення і відпочинку, а потім – назад у військову справу. Це для мене вже не просто робота, це життя. А ще є побратими. І ось так узяти й піти – не так просто, як здається, – ділиться роздумами Дмитро.
Наше завдання, як цивільних, рідних, що чекають, – підтримувати і любити наших воїнів. Бо саме дякуючи таким, як Дмитро Жук, ми живемо свої життя повноцінно й у відносній безпеці. Низький уклін і велика подяка Дмитру та його родині за внесок у Перемогу, яка неодмінно буде за нами.
Любов Дем’янчук
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
