– Дуже втомлюють і навіть сердять фрази від людей, типу «ну, коли це все закінчиться», «як я втомився чи втомилась від цього всього», «ти там заробляєш 100 тисяч гривень, а вам ще потрібно допомагати?». Так, нам потрібно допомагати, бо наразі непроста ситуація на фронті, і про це точно знають родини військових. Наша частина, приміром, зовсім не втомилась відкривати збори, переважну більшість яких доводиться закривати саме своїми силами. Бо це ж, виходить, нам потрібно, – ділиться Ігор Поліщук із Хорошева.
Зараз воїн перебуває на Сумському напрямку. Потреб у його бригади, насправді, багато. Їм видають паливо, проте і його не завжди вистачає. Забезпечують харчуванням. Воїни отримують заробітну платню. Проте ті «великі» гроші швидко розходяться на ремонт зламаних автівок чи придбання нових, на генератори та прилади зв’язку, далекоміри, грілки і т.д.
– Нам частенько допомагають волонтери, небайдужі люди, а все інше купуємо за власний рахунок. Звісно, наш взвод має рахунок «для потреб». Отримав зарплату – закинув туди кошти. Без них жоден переїзд чи ремонт не можливі. Зараз актуальні три збори: в першу чергу, на ремонт авто (каравела), яку пошкодив fpv-дрон, далі – збір на авто, який відкрив побратим для нашого взводу та, звичайно, той, що відкрила дружина Олена, на зарядну станцію, – розповідає воїн.
Життя до повномасштабної війни
Ігор Поліщук народився у 1992 році. Закінчив 11 класів Хорошівської гімназії. Після школи здобув освіту у Житомирському професійному ліцеї легкої промисловості при панчішній фабриці. Отримав професію слюсаря-ремонтника в’язальних автоматів. Строкову службу проходив у Кривому Розі. За спеціальністю так і не працював. Вирішив спробувати кращої долі у великому місті.
– Починав охоронцем у Києві. Згодом вирішив спробувати себе в кулінарії. Усе вийшло. Працював у багатьох закладах як швидкого приготування їжі, так і в інших закладах харчування столиці. Пізніше вирішив спробувати себе за межами України. Тривалий час працював у Чехії і в Угорщині. Мені подобається, як люди живуть у Європі, проте сам хочу – в Україні, – розповідає Ігор.
Любов і війна
Родина у Поліщуків зовсім молода. Разом Олена з Ігорем почали жити у 2021-му році. У липні 2022-го офіційно оформили шлюб. У 2023-му році повінчалися.
– Взагалі-то Ігор – моє перше кохання. Ми зустрічалися у школі, я навіть в армію його проводжала. Щоправда, не дочекалася. Вийшла заміж, народила доньку Олександру. Шлюб протримався кілька років, і ми розійшлися із першим чоловіком, – розповідає Олена.
Їхні відроджені стосунки стали сильнішими й міцнішими. Обоє переконалися, що тепер мають поруч саме ту людину, яка й має бути. Очі засяяли, мрії з’явилися, плани будувалися. Та війна знову змусила коханих проходити випробування відстанню.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, то Ігор одразу сказав, що піде захищати країну. Я дуже переживала, адже мої батьки обоє за кордоном, і я повинна доглядати ще й за їхнім будинком. В Ігоря батьків уже немає. І я мала лишитися з донькою сама. Мене це дуже лякало, – ділиться Олена.
– Війна застала мене вдома в Хорошеві. Я розумів, що треба захищати Україну, тому пішов добровольцем майже на початку вторгнення. Але ТЦК відтермінували мою мобілізацію аж до 30 грудня 2022-го року. Я хотів бути снайпером, проте на ВЛК сказали, що не годжусь, і треба чекати посади, на яку підійду. Починав службу у 117-й окремій механізованій бригаді, воювали на Запорізькому, Покровському, Куп’янському напрямках. Згодом нас перевели в 17-ту окрему важку механізовану бригаду на Курський напрямок. І тепер служу в Сумській області.
Бойові травми, чекання та перші втрати
Коли Ігор Поліщук проходив службу на Запорізькому напрямку, то отримав бойову травму. Пошкодив руку, йому робили операцію. А потім мав місяць на відновлення та реабілітацію вдома. Про травми чоловік розповідає неохоче, а от про родину – радісно і з блиском в очах. За військову операцію, де отримав травму, Ігор має нагороду – медаль «За хоробрість у бою».
– Для мене найважче не чутися із чоловіком. Коли Ігор говорить: «Ідемо на завдання», я розумію, що треба чекати мінімум п’ять днів, проте це дуже довго. Я постійно телефоную побратимам, іноді й командиру, щоб почути, що все добре. Морально те дуже важко перенести. Я знайшла для себе спосіб хоч трошки відволікатися – малюю картини за номерами. На одну йшло приблизно три дні. От і уявіть, скільки я вже намалювала, – розповідає дружина Олена.
Ігор також ділиться, що найважче на війні не сама служба, а відстань між ним та родиною. Тому обоє говорять:
– Ми віримо, що Перемога обов’язково буде! Але дуже хочеться, щоб зараз, поки йде війна, військові все ж мали можливість хоч трошки частіше отримувати відпустки.
Нещодавно на Сумському напрямку Ігор втратив побратима. Він дуже складно це переживає. Рятують розмови із дружиною. Вона, як може, намагається підтримати Ігоря, а він у свою чергу допомагає триматися Олені.
Життя триває
– Знаєте, мені було важко на попередній роботі. Ігор це знав, тому саме він знайшов мені нову. На сайті з пошуку роботи він побачив вакансію і написав мені контакти. Я пройшла співбесіду й із задоволенням пішла працювати в магазин «Монпансьє» у Житомирі. Там спочатку я робила прикраси та продавала. Така праця мене дуже відволікала від щоденних переживань. А пізніше мені запропонували посаду керівниці магазину. Я погодилася. На роботу щодня «катаюсь» на авто. Це також своєрідний спосіб лікування від депресії. Дорога, творча робота руками та розмова з чоловіком – це те, що тримає тебе і змушує жити далі, – ділиться жінка.
У кінці травня в Олени день народження, і найбажаніший подарунок – то відпустка у чоловіка. Проте поки йому ще не давали жодної у цьому році.
– Відстань і постійна тривога. Преживаєш щодня, сумуєш. Нещодавно моя мама приїздила додому на місяць, і я скористалась можливістю лишити доньку на бабусю. А сама поїхала на Сумщину до чоловіка. Так, це було кілька днів, проте ці дні зарядили мене енергією, новою вірою, силою. Ми повинні чекати і підтримувати. Якщо не дадуть відпустку на мій день народження, то, можливо, поїду знов до нього. Хоча зараз їхати на Сумщину небезпечно, Ігор хвилюється за мене. А ще він сам дуже хоче додому. Хоче попрати речі, помитись у нормальних умовах, – продовжує розповідь Олена.
Ігор дуже позитивний і життєрадісний, добрий, він не шукає способів втекти від війни, а, навпаки, вважає своїм обов’язком боронити сім’ю:
– Я не хочу, щоб мої рідні бачили те, що бачили чи відчули через війну багато українців. Нікому такого не бажаю. У мене є друзі, що не воюють. Із деякими збереглися стосунки й досі. З деякими – ні. Бо часто люди ведуть себе так, ніби війни нема, а це велика помилка. Стосунки між військовослужбовцями та цивільними складаються всюди по-різному: десь на тебе дивляться, як на гаманець; десь відчуваєш зневагу, бо ми втомлюємо людей своїм виглядом, зборами; хтось бачить у нас загрозу… Але здебільшого я відчуваю повагу та розуміння. Це радує та мотивує. Це дозволяє вірити, що ми вистоїмо!
Коли запитуєш у Олени та Ігоря про мрії, то вони знову в один голос говорять:
– Перемога, повернення додому та дітки.
Тож нехай мрії збуваються!
А щоб наблизити час Перемоги, не зупиняймося, а волонтермо та донатьмо! Вже сьогодні ми можемо допомогти бригаді Ігоря закрити збори, що є на фейсбук-сторінці його дружини Olena Polishchuk та у волонтерки Анни Желізко, яка проводить лотерею для них.
Любов Дем’янчук
Фото зі сторінки Олени Поліщук у мережі «Фейсбук»
