У День Державного Прапора України, 23 серпня, знову гірко плакала осиротіла мати, ридала вдова, сумувала родина, у скорботі була Новоборівська громада, друзі, побратими загиблого Героя Євгенія Миколайовича Маслова.
Він пішов до лав ЗСУ по мобілізації 17 вересня 2022 року. Спочатку проходив навчання в Чернігові, а потім служив у гарячих точках війни з російським агресором і окупантом, зокрема й під Бахмутом, а останнім часом – у районі Волновахи. Мав звання сержанта. Служив на посаді командира відділення взводу протитанкових ракетних комплексів однієї з військових частин ЗСУ. У його підрозділі було 24 бійці, якими він щиро опікувався як побратим і батько. Склад підпорядкованого Євгенію Маслову підрозділу сформувався ще в Чернігові на навчаннях. І був як одне ціле. Коли гинули бійці – Євгеній переживав це дуже, як втрату рідних людей. Тому завжди робив усе можливе, аби максимально убезпечити своїх підлеглих, наскільки дозволяла ситуація на фронті. Заступався за кожного перед вищим начальством, жив проблемами і радощами своїх бойових побратимів.
Загинув Герой-Захисник Євгеній Маслов 13 серпня 2023 року в районі н. п. Старомайорське Волоноваського району Донецької області під час виконання бойових завдань.
А розпочалося його земне життя в рідній Новій Боровій 2 грудня 1980 року. Він був другою дитиною в сім’ї. Із старшою на два роки сестрою Людмилою з раннього дитинства і все життя вони були в теплих, дружніх стосунках.
Закінчив Євгеній Новоборівську школу №1. А це якраз були тяжкі роки в Україні: не виплачували зарплат, жилося усім, а особливо родинам із дітьми, дуже трудно. Женя пішов навчатися на водійські курси в Коростень. Їздив потягом щодня о 6-й ранку туди, а ввечері о 19-й – назад. Потім пішов на строкову службу, яку проходив у Чернігові. Після служби зразу почав працювати будівельником. До будівельної справи його призвичаїв та заохотив вітчим, який ставився до нього і до сестрички як до рідних дітей. От саме будівництвом Євгеній і займався впродовж життя. Лише власний дім добудувати не встиг, завадила війна …
Матуся Марія Леонідівна, шанована в громаді вчителька-пенсіонерка з 34-літнім педагогічним стажем, перемагаючи невимовний душевний біль, розповідає про свого синочка: «Женя був добрим із дитинства. Дуже любив усе живе. Пам’ятаю, як ще маленьким приніс до хати муху і каже: «Їй же холодно надворі». Він жалів усе: рослин, тварин, дуже любив квіти. У школі з ним ніколи не було ніяких проблем.
Коли вже був на війні й хотів мене заспокоїти, то завжди казав: «Матусенько, не переживай, у мене все добре. Я в безпеці». А коли я мала їхати в Польщу за сімейними обставинами, але якось почувалася не дуже комфортно, бо син на війні, а я ніби як на відпочинок їду, то він сказав: «Матусю, я для того тут і стою, щоб вам там було добре! Я дуже радий, якщо у вас усе добре».
Він дуже цінував своїх хлопців, навіть із останньої травневої відпустки раніше на кілька днів поїхав на фронт, бо спішив їм на допомогу. І в телефонних розмовах, як правило, говорив коротко: «Нема коли балакать, ідемо на роботу. Мам, не переживай, усе буде добре», – завжди повторював».
Дружина Ірина у скорботі мовить: «Женя був дуже турботливим і уважним чоловіком. Часто дарував мені квіти навіть без приводів. Він дуже хотів добудувати власний будинок. Сподівався, що ми в ньому будемо жити разом, радіти дітям і онукам. Він був оптимістом, завжди жив планами на майбутнє…»
Євгеній безмежно любив свого 16-річного сина Максима, турбувався про нього, особливо останнім часом їхні стосунки були довірливими, дружніми.
Перша вчителька Марія Євдокимівна Кирилович так згадує про свого учня: «Про Женю я можу сказати тільки все найкраще: тихий, спокійний, врівноважений, розумний, добрий, вихований, ввічливий, трохи сором’язливий. З усіма дружив, усім допомагав. Гарно навчався, гарно співав, танцював, мав організаторські здібності. Усі його любили за чесність, доброту.
З моїх учнів уже другий загинув. Це тяжка втрата і величезний біль. Серце крається. Дуже співчуваю мамі та всім рідним. Хай Бог нікому не дає хоронить дітей. Вічна пам’ять і слава нашому Герою!».
Похоронна процесія розпочалася біля будинку по вулиці Лісовій, де Євгеній Маслов проживав разом із дружиною Іриною. Потім рушила до центру Нової Борової, до будинку селищної ради. Тут відбувся траурний мітинг із вшанування Героя. Виступив селищний голова Григорій Рудюк, який висловив глибокий жаль із приводу втрати молодої людини, батька, сина, чоловіка, нашого Захисника. Він коротко розповів присутнім про його життєвий шлях і сказав, що це був чоловік із золотими руками, який залишив по собі гарний слід на землі, а його подвиг в ім’я України навіки залишиться в наших серцях.
Слово мала заступниця директора ліцею Ірина Хомич. Вона сказала, що Женя був доброю, щирою людиною. Педагогічний колектив закладу, де він навчався, переживає біль і скорботу з приводу загибелі випускника й одного з найкращих синів України.
Племінниця Євгенія зачитала вірш своєї мами Людмили, сестри Героя, про його життя і ратний подвиг.
Біля будинку, де проживає мама Марія Леонідівна, священник, настоятель храму святого Андрія Первозванного о. Петро відслужив літію. Далі траурна процесія рушила до храму, де відбулася заупокійна служба. Священники зустрічали домовину з тілом на колінах біля церковних воріт. Настоятелю співслужили о. Віктор із Рижанського храму Різдва Богородиці та о. Андрій із Хорошівського храму Архістратига Божого Михаїла.
Упродовж останньої скорботної дороги домовину з тілом Героя зустрічали земляки живим коридором на колінах. Поховали нашого загиблого Захисника з усіма громадянськими і військовими почестями на кладовищі в Новій Боровій поруч із побратимами на Алеї Героїв.
Хай Господь дарує йому Царство Небесне. А ми всі маємо щомиті пам’ятати, якою великою ціною здобувається Перемога.
Слава Героям! Герої не вмирають!
Надія Панченко. Фото Артема Поліщука
