26 квітня відзначається 35-та річниця катастрофи вселенського масштабу – аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Навіть упродовж такого вагомого, за людськими мірками, проміжку часу Україні не вдалося остаточно визначитися з причинами цієї катастрофи, тим більше, не вдалося ліквідувати її наслідки.


Сьогодні спілкуємося з ліквідатором ІІ категорії, жителем с. Волянщина Хорошівської селищної ради Сергієм Віталійовичем Будяківським. Він згадує, що навесні 1986 року він як електромонтер був у складі оперативно-виїзної бригади Володарськ-Волинського РЕМ. І якраз у ніч на 26 квітня диспетчери помітили, що стрілки контрольних електроприладів незвично відхиляються від стандартних показників. Коли спілкувалися з колегами з «Обленерго», то вони висловили припущення, що, можливо, відбулася якась аварія на високовольтних лініях мережі Чорнобиль – Київ. Вранці поповзли тривожні чутки про аварію на Чорнобильській атомній електростанції, проте офіційної інформації не було.
І зовсім скоро Сергій Віталійович у складі групи працівників Володарськ-Волинського РЕМ відбув у 30-кілометрову зону на роботу з ліквідації наслідків катастрофи на АЕС. Працювали там бригади електриків з усієї Житомирської області та й із інших регіонів України. Потрібно було обслуговувати Чорнобильські, Прип’ятські електромережі, переважно високовольтні. Робота була пов’язана з небезпекою для життя, а в умовах високої радіаційної забрудненості небезпека для життя й здоров’я була дуже суттєвою.

  • Найбільше, що мені запам’яталося і що є дуже цінним, – усі розуміли: ризикують життям і здоров’ям, проте ніхто не відмовився, не втік – усі чесно й відповідально виконували свою роботу, бо знали, що треба рятувати Батьківщину від біди, а, значить, рятувати своїх батьків, дітей, родину, земляків.
    Тоді ще люди до кінця не усвідомлювали усієї серйозності катастрофи та її наслідків. Просто рятували ситуацію і навіть не думали про відповідну оплату чи компенсацію за свій ризик, за роботу в особливо небезпечних умовах.
  • Тоді із нашого РЕМу у команді було вісім чи десять молодих чоловіків. Сьогодні в живих залишилося всього двоє, – з гіркотою в голосі розповідає Сергій Віталійович.

Жили бригади електриків у тридцятикілометровій зоні, а працювали на територіях у безпосередній близькості від станції. Треба було забезпечувати усі об’єкти інфраструктури, які працювали на ліквідацію наслідків аварії, електроенергією. Будувалися нові мости, бо старі не витримували навантаження, будувалися бетонні заводи, бо станція потребувала його у величезних кількостях. Тисячі спеціалістів різних напрямків й тисячі військових та ліквідаторів потребували забезпечення чистою водою для різних потреб, а річкова й кринична вода була забруднена. Бурили артезіанські свердловини. Для цього теж треба була електроенергія. Тобто, енергетики необхідні були скрізь: ремонтували старі мережі, ставили опори й будували нові мережі, виконували інші роботи за потребою. Вони самовіддано трудились, рятували Україну і світ від «мирного» атома, який вийшов з-під контролю людини.


Ця катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і постраждалих від її наслідків людей, так і за економічними збитками.
На жаль, багато ліквідаторів уже за межею земного життя. А ті, хто залишився в живих, дякують за все Богу, по-філософськи сприймають усе, що відбувається у світі, й радіють кожному Божому дню, бо, як ніхто, реально усвідомлюють цінність життя. Дякуємо їм за подвиг.
Незважаючи на те, що вже минуло 35 років від трагічного 26 квітня 1986 року, – чорнобильські проблеми, на жаль, не втрачають своєї гостроти й актуальності, а увага до них і насамперед до тих, хто постраждав, не повинна ставати меншою. Чорнобиль став німим докором минулого і болючою пересторогою для майбутніх поколінь.
Надія Панченко

Малюнки Павла Гусєва