17 листопада Хорошів і Рижани з почестями зустрічали траурний автомобіль із тілом нашого героя-земляка Андрія Петровича Турчина. Хоча народився і жив він у Ємільчиному, проте останні роки мешкав у Рижанах у хаті, де раніше проживали його батьки. Тут мав багато родичів.
Траурна процесія зупинилася біля його будинку. Тут місцевий священник о. Віктор провів заупокійну службу, а потім відспівували загиблого Героя у Рижанському храмі Різдва Пресвятої Богородиці, де Андрій часто бував. Приїхав також і священник із Ємільчиного, а також родина, друзі, військові, багато земляків. У прощальній церемонії брали участь представники влади Хорошівської та Ємільчинської селищних рад.
Після прощання у Рижанах тіло Героя повезли в Ємільчине. Наступного дня його там поховали з усіма громадянськими і військовими почестями. У заупокійній службі брали участь і священники з нашої громади – із монастиря Паїсія Величковського і з Небізької церкви.
Андрій Турчин захищав Україну у запеклій боротьбі з ворогом у російсько-українській війні ще з 2014 року. Був командиром відділення розвідувального взводу розвідувальної роти нашої легендарної Житомирської 95-ки. Він загинув 1 листопада біля населеного пункту Площанка Кремінського району Луганської області. Перестало битися молоде, гаряче, сповнене любові серце головного сержанта. Відлетіла до Бога світла, добра душа нашого 39-літнього Героя-захисника.
За свою багаторічну самовіддану службу у Збройних силах України Андрій Петрович був удостоєний багатьох державних і військових нагород: Почесний нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, нагрудний знак «За зразкову службу», дві медалі «За оборону Авдіївки», орден «Честь і воля» І ступеня, медаль «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ ступеня, орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Один із побратимів про нього відгукнувся так: «Першого листопада руські вбивці зупинили серце нашого Турчика (ред. – це був його позивний) – серйозного і жартівливого, розумного, освіченого, дотепного… Людина-вітер, людина-феєрверк, людина-емоція… Дружбою з ним пишались, його цінували, ним захоплювались… Він любив Україну так, як одна людина любить іншу – до щему, до шалу, до…до… І це не патетика. Так і було. Так і є, тільки тепер із раю…
Андрію! Ми ніколи тебе не забудемо. Дякуємо тобі за захист країни і кожного з нас. Дякуємо за те, що був у нашому житті, за особливий слід у наших серцях!»
Народився Андрій у 1983 році у селищі Ємільчине в родині військового. Закінчив Ємільчинську середню школу №2. Мав багато друзів, був активним, комунікабельним, лідером серед однокласників, був справжнім організатором.
Після закінчення школи служив в окремому Президентському полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. У 2008 році закінчив Одеську юридичну академію.
Мав сім’ю, дуже любив своїх двох синів Максима й Тимура, виховував їх у любові до Бога, до Батьківщини, людей.
Сестра Ірина Седляр згадує про Андрія, як дуже добру, відповідальну, надійну людину: «Він завжди про всіх дбав, намагався допомогти. Був великим патріотом України. Безмежно любив своїх дітей. Вірив у Бога і дуже любив бувати у нашій Рижанській церкві».
Сини будуть завжди пишатися своїм батьком. Його ім’я навіки вписане в історію визвольної боротьби України за Волю і Незалежність. Вклоняємося Герою за його подвиг!
Підготувала Надія Панченко
