***
У мене є подруга Віра. Її брат зник безвісти на передовій. Ну тобто родина не може знати, чи він десь незареєстрований в полоні, чи його більше нема.
Для неї найбільший страх, що росіяни стратили її брата.
Якщо так, останні слова, які він чув у своєму житті, були по-рускі.
Тому, коли Віра чує в кафе десь за столиком рускій, вона збирається і йде. Не тому шо вона істерична львівʼянка, а шоб не ридати, як прóклята.
У мене ще є приятель Гліб. Може, ти про нього чув, Гліб Стрижко. Під час оборони Маріуполя, на заводі Ілліча його тяжко поранило, роздробило таз. Його тактичні окуляри просто приплавились йому до очей. В полоні рускі йому не давали знеболів. Принципово.
Вони возили його з етапу до етапу. І щоразу, він в агонії на носилках питав «свої»? І щоразу, плакав, коли розумів, шо це знов не обмін.
Одного дня йому відповіли: «Усе добре, хлопці, видихайте! Ви – вдома!». І він просто вирубився.
Російська для нього – мова полону. І коли він її чує десь в кафе, він або вдягає навушники, або йде звідти. Не тому шо він радикал і не поважає ваших «конституційних прав». Розумієш?
І ваші любімі «рускоговорящі воїни» переходять на передовій на українську. Не через патріотизм, а щоб уникнути френдлі фаєру. Бо за мовою дуже легко розпізнати «свій-чужий». Як символічно, правда?
Ти ніколи не ставив собі запитання, чому чи не у кожного рускоговорящого етнічного українця є україномовна прабабуся чи прадід? А знаєш відповідь? Сандармох? Биківня? А всі ці мордовії і колими, де вони нас перевоспітувалі?
Якшо знаючи весь історичний контекст. І навіть розуміючи ретравматизуючий фактор російської в Україні, сьогодні, ти обираєш спілкуватися з друзями в кафе по-рускі, я більше всього боюсь, щоб там поруч з тобою опинилися моя Віра чи мій Гліб.
emmocean
Підготував Олександр Голяченко
