Цей нонсенс стосується кожного селища, міста, на превеликий жаль…
Шкода, що ті, хто має бронь, пільгу чи непридатний стан здоров’я вважають себе не причетними віддати шану полеглому Герою, подякувати найріднішим.. часто ми не знаємо, що казати в таких випадках, але ВИЙТИ МОВЧКИ, СХИЛИТИ КОЛІНА, ПОДЯКУВАТИ В ДУШІ, СКАЗАТИ:
ВИБАЧ, ЩО ЖИВИЙ… ми, покоління Війни, але ж ми НЕ БЕЗДУШНІ???? Ми самі того не робимо і не привчаємо дітей!!!
Із сторінки Тетяна Рабошук
***
Вперше за всі роки роботи у Ємільчинській селищній раді я хочу скористатись, так би мовити, службовим становищем, та, як модератор цієї сторінки, зробити допис особисто від себе, як жительки нашої громади загалом, і Ємільчиного зокрема.
Чи вилізе мені боком така самоволя – поживемо-побачимо, але вкотре промовчати – то ще більша мука для мене.
Хочу поділитись “враженнями” від наших публічних прощань із полеглими Захисниками України.
Останньою краплею в чаші мого болю стали вчорашній і сьогоднішні похорони наших Вояків – Олексія Пінчука та Костянтина Гороховатського.
Розпочну зі статистики.
Повідомлення про загибель Олексія Пінчука відмітили 2 тисячі 200 наших читачів зі 158 поширеннями та 852 співчутливими коментами.
Цифри, як на наше селище – солідні.
Допис про смерть Костянтина Гороховатського відмітила також маса людей – майже півтори тисячі з сотнею поширень й співчуттями.
Потому й все.
Тобто, люди охнули, смайлика ридаючого поставили, “вічна пам’ять Герою” написали – і …всьо! Обов’язок виконано, “борг” оплачено! На живий коридор, чи навколішки в центрі селища попрощатись з Захисником – ні-ні! Бо “в мене робота, корова, город, діти, грядки, диван, тєлік, їжоваріння з пранням і взагалі – далеко йти, а ноги болять!”.
В результаті зі співчутливої тисячної (чит.вище) фейсбучної спільноти приходить ну від сили… соромно називать кількість.
Стоять у центрі бюджетники, трохи людей старшого віку, дещиця молоді, рідні вже схоронених Захисників і… – знову всьо!
А де поділись оті “справжні інваліди”, де заброньовані, де багатодітні, опікуни, де ті, де ті?
Агов! Де ви?
Ну, хоча б із вдячності разок під’їхали-підійшли б та навколішки! Бо ж насправді ви ж тими полеглими прикрились і далі сподіваєтесь пропетляти!
А де тисячі авторів смайликів, поширень, коментаторів?
Стою і я. Лювлю об’ктивом фотоапарата ракурс “масовки” аби на весь світ не розлетілись кадри напівпорожніх тротуарів, між яким долає останній відрізок земного життя чиєсь щастя, радість, сенс, Воїн, Захисник, Герой, справжній чоловік.
Ми звикли до війни?
Ми зачерствіли?
А мо ми й були без серця?
Чи всеодно під ким жити?
Я зараз не про всіх ємільчинців, а про тих, кого НІКОЛИ не буває на прощаннях з нашими Захисниками.
Встидаймось хоча б самі перед собою. І коли стається біда й втрачаємо Захисника – не витрачайте сили на смайлики під дописом, а краще прийдіть у центр селища, станьте навколішки й подякуйте за цей день, в якому ви ще є, а його вже нема.
Ємільчинська селищна рада
Підготував Олександр Голяченко
