З історії СРСР
***
Щоранку Володя прокидався у своїй квартирі на вулиці Тимофіївській, 12 з відчуттям абсолютного щастя. Мама хазяйнувала на кухні, звідти викочувався ситний оладковий дух. Сестра Регіна вже розминалася хроматичними гамами. Брати жваво обговорювали темперамент творів Шопена чи Шумана. Як коли.
У грудні 1917 року все безповоротно змінилося. У квартиру вдерлися більшовики й оголосили про конфіскацію майна. Заходилися виносити меблі, постільне, порцелянове. Добра вистачало, адже дід був купцем першої гільдії, а батько (інженер-підприємець) торгував на Прорізній електротехнікою.
Найбільшим болем став бабусин рояль. Спершу чотири бовдури намагалися випхати його через двері, згодом відчинили вікно. За хвилину триногий велетень гепнувся об бруківку, а містяни порубали його на дрова. Батько інструментом не переймався, він, наче білка, стрибав між чекістами та намагався відібрати в них їжу. Ще вчора комерсант підписував у кабінеті владним почерком векселя, а сьогодні стояв згорблений, хиткий, приречений.
Почалися поневіряння. Батькову фірму націоналізували, гроші вмить знецінились. Саме тоді дядько надумав проєкт. «А що, як ми з тобою, Володю, влаштуємо гастролі? Ти хлопець обдарований, ноктюрни виконуєш однією лівою, то чому б не вирушити містами та присілками?» Хлопці вдарили по руках, сіли в бричку й попрямували за п’ятсот кілометрів до Харкова, щоб дати перший публічний концерт. Він відбувся в бібліотеці.
Після Харкова була Одеса, Київ та Петроград. Усюди успіх, шана, оплески. Бричка невтомно котилася від Миколаєва до Тифліса, від Тифліса до Єревана. У день давали по три концерти, за п’ять років мали в репертуарі дванадцять концертних програм. За виступ платили зерном, а Володю охрестили «електронним піаністом».
Країна, як і раніше, вмивалася кров’ю, тому Володимир правдами й неправдами переїхав до Європи. Перший виступ у Німеччині провалився. Глядач не міг зрозуміти надто вільнолюбну, розкріпачену манеру гри. Другий спіткала та сама участь. Під час третього отримав заслужене визнання. У той день в оркестрі захворів штатний піаніст і Володимира попросили зіграти перший концерт Чайковського. Виступ мав відбутися за сорок хвилин.
Музикант впевнено сів за рояль і зрушив з місця кілька клавіш. Скрипалі здивовано ущипнули струни. Диригент ледве не згубив паличку. Щоб так грати, їхній соліст репетирував пів року, а цей малий, з анемічним обличчям, емігрант он як утнув. По завершенню оплески не вщухали майже годину. Диригент на тремтячих ногах підійшов до Володі та, замість долоні, потис плече. На ранок преса розшаркалась. Порівняла його тріумф з тріумфом Енріко Карузо. Плече у Володимира боліло ще кілька днів.
То був стрімкий зліт, схожий на «крещендо», і потяглися безкінечні гастролі Європою. За Європою – Нью Йорк, Бостон, Чикаго, Філадельфія. Захмарні гонорари. Мокрий наскрізь фрак. Виконання по пам’яті й ніколи дивлячись у ноти. Якось, граючи з англійським оркестром, розлютився й вигукнув: «Я українець, і покажу англійцям, що таке справжній темп».
Згодом одружився з Вандою (донькою відомого диригента), у них народилася Соня. Піаніст замовив особливий рояль і прикрасив помешкання роботами Пікассо й Дега. Невтомно давав концерти, але душа знемагала від болю, бо новини з батьківщини були гнітючими. Батька відправили до ГУЛАГу, де старенький помер. Старшого брата розстріляли, середнього вислали на Соловки. У Володимира почалися затяжні депресії. Деякі тривали по кілька років. Він страждав від низької самооцінки й панічного хвилювання перед кожним виступом. Коли померла єдина донька, впав навзнак і не міг піднятися досить довго. Дружина перестала їсти і розмовляти. Він – грати.
Повернення відбулося через дванадцять років на сцені «Карнегі-Холу» Три тисячі квитків було продано за дві години. Люди продовжували стояти в чергах у надії, що з’являться додаткові стільці. Ванда сновигала між охочими потрапити на концерт і роздавала каву. За вечір – п’ятсот чашок. Шанувальники сьорбали чорну солодку воду й стверджували: «Один Горовиць вартує п’яти «Бітлз». Піаніст довів це з блиском. Талановито виконав Баха, Ферручо Бузоні, Шумана й Шопена. Як завжди грав без нот. Як і раніше, з-під пальців іскрило.
З ним було складно. Часом незручно. Інколи неможливо, але Ванда мала великий запас терпіння. А от в студіях звукозапису режисери божеволіли. Вони лаялися, палили одну цигарку за іншою, благали генія грати однаково, бо не збігалися доріжки. Той кивав і знову виконував один і той самий твір інакше. Бо по-іншому не мислив. Не вмів.
До самої смерті Володимир Горовиць прокидався з твердим переконанням, що знаходиться у Києві на Тимофіївській, 12. От тільки з кухні не пахло оладками, сестра не дріботіла етюдом Черні, батько більше не підписував векселя…
© Ірина Говоруха
P. S. Володимир Самійлович Горовиць (18 вересня (1 жовтня) 1903, Київ, — 5 листопада 1989, Нью-Йорк) — український та американський піаніст єврейського походження. Один з найвидатніших піаністів в історії музики.
Репертуар Володимира Горовиця надзвичайно широкий — від творів Д. Скарлатті до С. Прокоф’єва, значне місце в репертуарі займали також його авторські транскрипції популярних творів. Гра В. Горовиця відрізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою.
Підготував О. Голяченко
