Дуже важко читати про загибель твоїх друзі та знайомих. Спостерігати, як на їх аватарках замість обличь, з’являються поминальні свічки з надписами Вічна пам’ять. Важко втрачати своїх побратимів на полі бою, в шпиталях. Ще важче, ховати своїх знайомих. Але поки йде війна, нажаль це неминуче.
Пом’янути усіх загиблих друзів, знайомих та усіх інших воїнів українців та українок прийшов саме до могили загиблого українця, Степана Банедри, який був вбитий внуками сьогоднішніх вбивць, 15 жовтня, 64 роки тому.
Вічний покій, усім загиблим у боротьбі за Україну!
Ось сиджу думаю. Людина поклала життя у боротьбі за свою мету – майбутнє свого народу, за незалежну, самостійну українську державу.
Жертва її – життя. Ні гроші, машини, бізнеси, квартири і навіть здоров’я.
ЖИТТЯ.
Людина усвідомлює, що навіть не побачить того, заради чого віддав життя. Але все одно бореться за це.
І ніяких привілеїв для себе.
Звідки взагалі взялись ці привілеї? Персональні автомобілі, дачі, квартири, персональні пожиттеві пенсії, великі заробітні плати, преміальні, бонуси, відшкодування, пільги. Коли це почалося, щоб «за» почало монетезуватись у якісь матеріальні блага? І коли це закінчиться?
Звичайно, вдячні люди, держава, хочуть віддати належне усім хто здобував її майбутнє, захистив дітей, онуків і тому природньо, що така людина, або її родина, не повинна жити гірше ніж скажемо депутат, суддя або прокурор. Хоча б тому, що жертва їх була набагато менша. Чи не в тому й сенс соціальної справедливості?
