– Я вам зараз дещо покажу, тільки покличу поліцію, – сказала пані Олександра. І втекла.
Я стояла в куточку і дивилась в інший бік зали собору святого Петра у Ватикані. Я знала, про що вона. Я вже чула про це місце у чужих розповідях, але все рівно по загривку йшов мороз.
Підходить пані Олександра, з нею охорона, нам відкривають закритий прохід і ми просковзнули до того самого закутку.
Звідти на мене дивились свята Ольга та князь Володимир. На князеві красувався наш тризуб.
Єдиний символ іншої держави у головному християнському соборі Ватикану.. та всього світу.
(Фото внизу не моє, фотографувати наразі заборонено).
Одна справа довго, місяцями і роками, доводити іншим людям, що українці і не таке переживали. Не перша наша війна, не перший катаклізм, не перше горе. Було що нас впритул не помічали, було що і свідомо рота закривали. А все ж ми є.
Зовсім інша справа – в миті найглибшого болю казати це сама собі. І самій витягувати себе з того болота, як Мюнхаузен, за волосинку.
Вірите, там відчула себе малим дівчиськом. Розревілась, хоча так не хотіла, аби це бачили. Ловлячи ці сльози маминою хустинкою, ледве чи не з кожною краплинкою відчувала, наскільки швидко страх тікає з мого тіла, вперше за місяці відчула легкість.
Не знаю, хто за чим йде до цього собору.
Мені потрібен був цей закуток, цей тризуб, аби видихнути: була Україна, є і буде.
Мені легше уявити як кремль у Пекло провалюється і як я туди, як мʼяч, кусок звєзди їхньої зафутболюю, аніж що Папа наказує щось із їх святині зрізати.
Йшла звідти, бачила яким поглядом проводжав нас охоронець. І як подивився потім на тризуб.
Бажаю тобі, дядьку, ніколи мене не зрозуміти.
Марія Воротило
Підготував О. Голяченко
