Кілька днів тому я стояла посеред хати в селі на Харківщині, в якій вони жили навесні 2022-го. Читала написи на стінах, які вони залишили. Ось кілька з них:
«Это не считается военным преступлением, если тебе было весело».
«Нам нужен мир, желательно весь».
«Я с улыбкою веселой буду жечь чужие сёла».
«Отдел по борьбе с укропами».
«Сзади нас дом горит. Ну горит и горит. Одним больше одним меньше».
«На все вопросы об Украине есть только два ответа. 1. Этого не было. 2. Они это заслужили. Оба правильные».
Я читала і не могла ворухнутись. Стільки ненависті і бажання вбити всіх нас було в цих написах злими кривими почерками. Мені було важко дихати. Так само, як сьогодні — коли я дивилась на ці фото з Одеси, які ви точно теж уже побачили.
Я не знаю, навіщо я пишу цей допис, чесно.
Можливо, хіба що для того, щоб нагадати собі і ще комусь, хто це читатиме — у нас немає іншого вибору, крім як вижити і помститись.
А можливо, про це й не потрібно нагадувати.
Tetiana Vlasova
Підготував О. Голяченко
