Маршрутка Київ-Чернігів зупиняється у Броварах, щоб підсадить пасажирів.
Серед бажаючих два дуже пом’ятих, неголених, мокрих від недавнього ливню чоловіка – один, з чорною бородою у брудних шортах та його проводжаючий, такий же, але у не менш брудних джинсах.
– Військового не заберете, до Чернігова по УБД?
Проводжаючий у брудних джинсах протягує водію гроші.
Водій спочатку погоджується, а потім дивиться на брудні, мокрі шорти та майку чоловіка з чорною бородою, з опухлим обличчям та відмовляє:
– Ні, зьома, так не пойдьот. Дивись на себе. Ти мені зараз сидіння забрудниш.
– Ну, погуляла, вчора трохи людина, – вмовляє проводжаючий. – з ким не буває?
– Ну заберить, будь ласка, – наполягає чорнобородий. – Я майку зниму, на неї сяду.
Я згадую що у мене у рюкзаку складний «піджопник», починаю шукати, але хтось з пасажирів вже дає йому пакет.
– Ось, я пакет дала, нехай на пакеті їде.
Я не люблю аватарів, але не кожний п’яний аватар.
Мій протез притягує військових, як магніт. Зовні, тільки він може сумістити мене з ЗСУ. Військових завжди більше тягне до «свого». Але як вичисліть свого, серед людей у цивільному одязі? А ще свої бувають дуже різні. Іноді «свої» взагалі «не свої». Протез, ампутація, зовнішні признаки поранення – чіткий та зрозумілий маркер «своїх».
Одного разу я їхав з військовим, 50-річним дядькою, який повертався з Житомирської гауптвахти, де сидів за п’янку, яку вчинив рік тому.
«Зустрів земляка, ну і відірвався трохи від берегу». Було проведено службове розслідування, а ось рішення, прийшло тільки через рік.
– Я то взагалі не бухаю, бо водієм служу, а тут чогось…. У мене за цей рік навіть зауважень не було. Є два дні, повідатись з родиною, і назад. Він розповідає про свою службу, як про звичайну роботу.
Я розумію. Він повернеться. Звичайний селянин. Роботяга. Для нього все робота – що сіяти, що збирати урожай, що воювати.
Маршрутка зупиняється в Чернігові.
– У вас не буде сигарети, – питає мені чорнобородий, коли ми вийшли з ним на філармонії. Я даю сигарету та запальничку.
– Ви теж воювали? – вже більш сміливо, але поважно питає він.
– Трошки, -відповідаю. – а ти з якої бригади?
Він відповідає.
Штурмовик.
З механізованої бригади.
– Я взагалі навіть срочку у армії не служив. Як дізнались, що у мене дві вищих освіти, направили на навчання. Зараз командую штурмовою групою.
Уважно придивляюсь в його очі. І дійсно, в мутному болоті його очей, тонучи, та наче намагається врятуватись, тягне руку інтелект.
– Дали відпустку по сімейному. Шість днів бухав, – дивиться на мою реакцію чорнобородий. – Вчора, останній раз пам’ятаю підіймав чарку на кварталі, на Червоному мості. А сьогодні чогось прокинувся вже у Броварах. Мабуть, наклофелінили. Ні грошей, ні мобілки. Добре, що пацани попались нормальні, військової. Оплатили проїзд.
– Шість днів, то до хера, – кажу я.
– Та я розумію, – сором’язливо відвертає він обличчя. – Три дня залишилось. Відновлюся.
На прощання він просить у мене ще сигарету.
– Відновляйся, друже, – кажу. – Ти ж бачиш, що навколо діється, тільки на вас надія.
– Не переживайте, – вже впевнено завіряє він мене. – Хороших людей більше.
Ми тиснено один одному руку, торкаємся плечима та розходимось.
Юрій Вєткін
