Щасливий квиток
Їду до Львова. Світанок, ливний дощ, хмара людей на пероні. Беруть штурмом приступки вагонів. Я теж. У коридорі переводимо дух. При тьмавому плафоні не годен вичитати, яке маю місце. Прошу якусь дівчину. Мружить очі, натужно ворушить губами: у вас 37-е. Пхаюся в кінець вагону, зчитую позначки – останнє 36-те. Біля вбиральні…
Вертаюся назад, простягаю квиток молодикові: гляньте, будь ласка, яке місце. Довго вдивляється – поганий друк. Несподівано дістає портативну лупу: 37-е! Знову біжу в кінець вагону. І знову бачу, що остання бирка на дверях 36-та, біля туалету… Назустріч суне провідниця. Чуючи наші перемовини, грізно оголошує: у вагонах тільки 36 мість. А чому в мене 37-е, питаю з дурнуватою посмішкою. Дайте квиток. Даю. Пильно придивляється, підсвічуючи ліхтариком. Ви сіли не в той потяг, швидко забирайте речі і покиньте вагон. Хапаю валізи і біжу на вихід. Провідниця грудьми пружно підштовхує ззаду, бо потяг уже рушає. І раптом, уже на східцях, запитує: а ви куди їдете? З Мукачева до Львова, кажу. А на вашому квиткові вказано, що зі Львова до Мукачева. Я подумки щипаю себе за ніс, чи це не сон. І посягаю в задню кишеню і намацую інший, чинний квиток – Мукачево-Львів. У присмерку і веремії дав зворотній – на електричку через кілька днів. Провідниця розглядає його і трішки розчаровано зітхає: у вас 21-е місце, щасливе.
Волочу валізи у своє законне купе. Лягаю на холодний кожзам і думаю: сьогодні розповідатиму про щастя. Про те, як багато і як мало для цього потрібно…
«Прологи ранків. Епілоги вечорів».
Підготував Олександр Голяченко
