Скляні двері дитячого садка тихо причинилися за Катериною. Вона поправила білий халат нянечки й взялася за роботу. Тут, серед дитячого сміху та запаху манної каші, вона почувалася в безпеці. Тут ніхто не знав про “хрущівку” на околиці, про злісні погляди сусідок і про те, як важко їй давався кожен крок останні два роки.
Тіні минулого
У 2016-му її світ розлетівся на друзки. Коханий Олексій загинув у АТО. Вони не були одружені — все відкладали «на потім». Коли Катя дізналася про вагітність, він уже був на фронті.
У їхній останній розмові по телефону, крізь шум працюючої артилерії, він встиг сказати найголовніше:
— Бережи себе і нашого маленького козака, Катрусю. Я скоро буду.
Але він не повернувся. Мати Олексія, засліплена горем від втрати єдиного сина, тоді не захотіла вірити дівчині.
— Не вірю! — кричала вона. — Хочеш на смерті мого сина життя своє влаштувати? Іди геть!
Так Катя опинилася в чужому місті, у зйомній квартирі, де меблі пам’ятали ще часи побудови цього будинку. В руках — одна валіза, під серцем — дитина, а до пологів — півтора місяця. Батьків і рідних у неї не було, виросла у сиротинці, тож і звернутися більше не було до кого.
Повернення свекрухи
З часом серце матері, що втратила сина, почало відтавати. Усвідомлення, що десь росте кров сина Олексія, не давало їй спокою. Вона знайшла Катерину, коли та народила. Саме вона була тією гарно вбраною жінкою, що приїжджала на таксі з великими сумками, повними продуктів та речей.
Свекруха плакала, ставала на коліна в тій старій квартирі й благала Катерину повернутися до неї в дім.
— Катю, пробач… Це мій онук, я тепер бачу. Поїхали зі мною, — просила вона.
Але Катерина, пам’ятаючи слова коханого «бережи себе», вирішила бути сильною. Вона пробачила жінку і дозволила їй допомагати, але повертатися відмовилася. Вона хотіла сама стати на ноги, щоб ніхто й ніколи більше не міг вказати їй на двері.
Суд без присяжних
Для мешканців будинку Катерина стала просто «гульомою». Бабці на лавках, наче судді, виносили вирок щоразу, як вона проходила повз. Коли народився маленький Олексійчик — копія свого батька — плітки розгорілися з новою силою.
— Диви, знову сама. І де ж той тато? — шепотіли вони, бачачи, як вона щодня самотньо гуляє з візочком.
Катерина чула це, але мовчала. Їй не було перед ким виправдовуватися. Кожен її вечір минав у розмовах з портретом Олексія та у турботі про сина.
Новий день
Коли Олексійчику виповнилося півтора року, Катерина влаштувала його в садочок і сама пішла туди працювати нянею. Вона вистояла. Вона виконала його останнє прохання — вберегла і себе, і сина.
Сьогодні ввечері, коли вона поверталася додому, бабці знову проводжали її поглядами.
— І чого вона така горда? — пирхнула одна. — Сама дитину тягне, а голову не опускає.
Катерина лише ледь помітно посміхнулася. Вона знала правду, яка була вищою за їхні плітки. Її син — син Героя. А вона — жінка, яка змогла почати все з нуля.
Наталія Колєнова
Ілюстрація згенерована за допомогою ШІ
