У місті Звягелі 30 травня відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція з нагоди 175-річчя від дня народження видатної української письменниці, громадської діячки та матері Лесі Українки – Ольги Косач (Олени Пчілки).
Конференція стала важливою подією для української культури і науки, а також для вшанування пам’яті та обговорення спадщини Олени Пчілки як видатної постаті української історії та її впливу на нашу культуру, історію, науку, становлення українського суспільства.
До конференції приєдналися 67 науковців, краєзнавців, літературознавців та інших фахівців, які представили свої роботи на різноманітні теми, пов’язані з життям, творчістю та громадською діяльністю Олени Пчілки. Географія учасників надзвичайно велика: Житомирська, Полтавська, Київська, Чернівецька, Рівненська, Волинська, Вінницька, Черкаська, Івано-Франківська, Харківська області і, звісно, місто Звягель.
Я теж брав участь у цій конференції. Готуючи матеріали до заходу та спираючись на спогади краєзнавця з Кропивні Федора Чевпотенка, додав кілька штрихів до біографії Ольги Петрівни Косач-Драгоманової, виступивши з доповіддю: «Приїзд Олени Пчілки у Новоград-Волинський (спогад в’язня сталінських таборів)». Хочу познайомити читачів «Прапора» з основними тезами мого виступу.
12 січня 1960 року у володарськ-волинській районній газеті «Колгоспна праця» (тепер газета «Прапор») з’явилась стаття-спогад Федора Чевпотенка «Над рікою Случ». У ній розповідається про приїзд у 1928 році до міста Новограда-Волинського Олени Пчілки – матері Лесі Українки.
Автор спогаду пише, що Олена Пчілка була низенька, сива, худорлява бабуся. Голос її хоч і тремтів, але ще був міцний. Ніяких зборів у технікумі не проводили, коли прибули до нас ці дорогі гості. Зібралися всі на подвір’ї. Завели щиру, теплу розмову про літературу, поезію, про народну творчість. Попросила стара, щоб заспівали їй українських народних пісень. Довго співали. Уважно слухала вона і просила ще й ще. Аж плакала двічі, мабуть, згадавши щось із свого життя.
Далі Федір Чевпотенко згадує: «А потім пішли ми всі за нею. Вона вже нас повела. Зайшли в невеликий дерев’яний будинок. Зберігся він таким, як і був, казала нам Олена Пчілка. Зайшли до будинку.
– Ось тут, у цій кімнаті, в тому куточку на ліжку і народила я свою Лесю, – сплакнула старенька, показуючи рукою в куток.
Побували ми й біля річки Случ. Ще один будинок показала нам стара, де жила наша улюблена поетеса, а її рідна донька.
– А тепер гляньте ви на ці чари. Хіба ще десь є така краса, як ось тут, над Случем! Підіть ви вдовж річки. Подивіться на її береги, на ці прекрасні дерева, які про щось таємниче шепочуть. Хіба тут не замрієшся? А скільки тут пам’ятників сивої давнини? Вони, як німі свідки, без слів розповідають про великі історичні діла. Старовинне це місто, що звалося Звягель, зберегло в собі багато німих свідків давніх чвар, що тут відбувалися. Живими народними героями-богатирями, які грудьми відстояли не одну ворожу навалу на рідну землю, здаються нам прибережні скелі. Звідси і брало початок те основне невичерпне джерело, яким живилася поезія Лесі Українки…»
Федір Чевпотенко пише, що ще довго, багато і цікаво розповідала Олена Пчілка про поезію, літературу, згадувала і друзів, і недругів Лесиних. Нам хотілось ще і ще її слухати. «Та ось вона змовкла. Попросила ще раз заспівати. Залунав хоровий спів над річкою, серед цієї чарівної волинської природи, про яку її донька писала:
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут на нашій рідній Волині!
Слова пісень, мелодія їх і для нас зазвучали якось по-іншому. Вони вабили, будили, кликали до прекрасного, чарівного, могутнього. Оточуюча місцевість теж нам видалась іншою в ту мить. Ніби якась таємничість приховувалась скрізь. Здавалося, що звідти, з-за прибережних дерев, от-от вийдуть стародавні наші предки з луками й списами, а там і вершники з’являться. А десь на тому березі вже чути: гуде-йде велика сила на нашу рідну землю. Мимовільно стріпуєш головою, щоб відігнати ці мрії, цей міраж, що не зникає з-перед очей».
«…Ніколи-ніколи не забути мені цієї зустрічі. Та хіба тільки мені? Скільки розмов було після цього! Кожну найменшу дрібничку цієї події згадували, обговорювали. У педагогічному технікумі ми присвятили цілий номер журналу нашій зустрічі з Оленою Пчілкою. Писали в місцевій газеті. Були й фотокартки, вміщені в нашому журналі: гості зі студентами, околишні краєвиди…» – завершує свій спогад Федір Чевпотенко.
Варто розповісти про автора статті «Над рікою Случ». Його товариш, відомий у нашому краї педагог Григорій Миколайович Литвинчук писав: «Привертає увагу трагічна доля цієї людини, типова для непересічних людей в епоху тоталітарного режиму сталінської доби. Федір Чевпотенко був талановитим поетом-початківцем. Вчителька української мови й літератури Н.І. Шумська бачила в ньому майбутнього видатного поета української літератури».
Чевпотенко Федір Сидорович (15.07.1908-07.05.1960) – учитель, в’язень сталінських таборів. Уродженець села Кропивні. Випускник Володарської трудової семирічки, Новоград-Волинського педагогічного технікуму, філологічного факультету Житомирського педагогічного інституту. Працював учителем української мови та літератури у сільській середній школі. «У 1939 році всіх учителів, що мали відстрочку від військової служби, призивають в армію. Чевпотенка, незважаючи на його інвалідність, забирають на військову службу. А незабаром розпочинається війна з Фінляндією. Федір Чевпотенко потрапляє у вороже оточення і в полон. Але «вождь всіх часів і народів, великий і мудрий Сталін» заявляє: «У нас нема полонених. Є тільки зрадники Батьківщини!»
Після підписання мирного договору фінська сторона передала радянському уряду всіх військовополонених. Їх зразу ж на місці заарештовують і віддають під суд військового трибуналу. Чевпотенко одержує вирок: за зраду Батьківщині вісім років суворого режиму.
В умовах ув’язнення у місті Норільськ (РРФСР) Федір Чевпотенко написав дві частини «Правописного словничка української мови» на 134 та 444 сторінки, датовані 1947 р. У спогадах про роботу над рукописами він згадує: «Майже всі слова записувалися по пам’яті. Лише наприкінці роботи я мав дві-три газети, прислані мені з дому. Папір я випрошував в інженерів проектного відділу. Сам зшив і склеїв дві книжки, в яких записав ці слова. Весь свій вільний час я віддавав цій роботі. Ця праця поліпшувала і скорочувала час чекання зустрічі з рідними, відганяла тяжкі думки, а також навертала мене до рідної мови, якою багато років майже не доводилось розмовляти. Чимало помилок у словах стверджує мою низьку грамотність у той час. Крім того, за багато років забув правопис багатьох слів. Але писав. Писав для себе, для пам’яті і з любов’ю до рідної мови».
Відбувши сповна свій строк покарання, Федір Чевпотенко, виснажений, змучений, напівживий, із вкрай підірваним здоров’ям, повертається у рідне село. Тавро «зрадника Батьківщини» невідступно тяжіє над ним, переслідує його. Спроба влаштуватись на роботу в школі зазнає повної невдачі. Причиною недопущення його до цієї роботи була морально-політична неблагонадійність. З великими труднощами йому вдається влаштуватися завідуючим сільського клубу. З небаченою енергією ця хвора людина береться за доручену роботу. У неймовірних труднощах післявоєнного періоду він проводить ремонт старого клубного приміщення, завозить паливо, організовує читання лекцій, вечори художньої самодіяльності, концерти, вистави. За відмінну роботу його нагороджують Почесною грамотою Міністерства культури УРСР. Попри ці незаперечні успіхи, ставлення до Чевпотенка з боку районного й сільського керівництва залишалось упередженим, недоброзичливим, а то й ворожим.
Незважаючи на те, що ще за життя він був повністю реабілітований, цей безвинний так і пішов у небуття з тавром «зрадника Батьківщини». Лише через більш ніж 30 років, у період «хрущовської відлиги», коли тяжкохворий Федір Чевпотенко був прикутий до ліжка, редакція газети «Колгоспна праця» спромоглася надрукувати його спогад про зустріч з Оленою Пчілкою та інші твори.
Донька Федора Чевпотенка Ніна Федорівна Паламарчук передала мені копії газетних статей та інші документи. Я вкотре переконався, що Федір Сидорович був талановитою людиною. Оцінив його творчість український письменник Олекса Гуреїв. Цитата із листа Гуреїва до Чевпотенка:
«Запоріжжя. 20.04.1960 р.
Шановний Федір Сидорович! Прочитав я деякі Ваші вірші, оповідання, спогади, надруковані в районній газеті «Колгоспна праця». Цікавий спогад «Над рікою Случ». Мова тут йде про Олену Пчілку, а все ж це ще один маленький штрих до образу нашої безсмертної Лесі Українки.
Міцно тисну Вашу руку. З привітом і найкращими побажаннями Олекса Гуреїв».
Олександр Голяченко,
краєзнавець
