Відтоді уже промайнуло 50 літ, а вони пам’ятають той п’янкий травень, ніби він був лише вчора. Так само цвіли садки, дзижчали бджоли на квітах, глибокою синню дивилося небо, дихало миром і щастям. Петро був на весіллі у друга Анатолія Андрійчука, а Любу теж запросили як сусідку. Саме за такої нагоди зустрілися два серця, щоб поєднати долі і стати одним життям.
Зовсім не віриться, що пройшло пів століття. У душі вони такі ж молоді, такі ж завзяті і сповнені планів та надій. Проте зараз уже трохи не співпадають можливості із бажаннями – роки беруть своє.
12-го травня гуляли весілля у Чижуків на подвір’ї у «шалаші», а 13-го – у Ющенків. У Люби був малий духовий оркестр, а в Петра – естрадний. Танцювали й співали гості до ранку, вітали молодят і бажали щасливого життя.
А потім звичайні, але сповнені надій та приємних сімейних турбот будні. Любов Петрівна працювала спочатку на автостанції касиром, потім секретаркою в суді. Пізніше упродовж багатьох років аж до виходу на пенсію – секретаркою у Володарськ-Волинській середній школі №1.
Петро Михайлович ще до одруження трудився на посаді інструктора зі спорту об’єднання «Західкварцсамоцвіти», потім був директором стадіону, і переважно все його життя було пов’язане зі спортом.
Спочатку жили у бабиній хаті разом із батьком Михайлом. Свекор і невістка знайшли швидко порозуміння. Люба була гарною господинею, турботливою дружиною і з повагою ставилася до родини свого чоловіка. Прийняли її всі Ющенки гарно. Потім Бог подарував молодій родині старшенького синочка Сашу. А коли отримали однокімнатну квартиру на Шевченка, то вже там народився і Сергійко. Матуся оточила турботою, теплом усіх своїх домашніх чоловіків. «Найсмачніші супи і пельмені – мамині, – згадують сини. – У школі за нами завжди був контроль, бо впродовж усіх років навчання мама була поруч. Не встигли ми десь щось не виконати чи виявити якусь нечемність або найменше порушення дисципліни – одразу отримували від неї «на горіхи». Та як би там не було – ми завжди відчували мамине тепло, увагу, безмежну любов і самовідданість, за що щиро їй вдячні».
Діти підросли, а родина отримала нову трикімнатну квартиру на Чкалова (тепер вул. Топазна). Батько Петро Михайлович часто брав дітей із собою на спортивні змагання. Спочатку як глядачів, а пізніше став привчати їх до спорту. Вони були гарними футболістами, займалися іншими видами. Часто допомагали йому в різних роботах – побудові коробки льодяного майданчика для хокею, заливали його водою. А потім могли й самі там пограти в хокей.
Петро Ющенко за своє професійне життя підготував і виховав багато спортсменів. Чимало їх поєднали зі спортом життя. Серед них і сини Олександр та Сергій. Вони й професії здобули відповідні – обидва закінчили вищі навчальні заклади і стали педагогами-викладачами фізичної культури.
Чоловік і діти часто були на тренуваннях чи змаганнях, а дружина і мама в усьому їх підтримувала, розуміла, допомагала. Не раз доводилося Любові Петрівні прати форму на всю футбольну команду.
Саша вчився в музичній школі, обидва брати займалися різними видами спорту, відвідували різноманітні гуртки – батьки максимально сприяли всебічному розвитку своїх синів.
Петро Михайлович – людина дуже активна в громадському житті. Він створив і очолює громадську організацію Футбольно-спортивний клуб «Спартак», яка упродовж багатьох років проводила і проводить змагання з футболу, тенісу, шашок та шахів, інших видів спорту на теренах Володарськ-Волинського (пізніше Хорошівського) району, а тепер Хорошівської громади. Він є арбітром І категорії з футболу. Петро Ющенко – учасник художньої самодіяльності: барабанник і староста духового оркестру, учасник народного хору ветеранів «Джерело» та інших художніх колективів. Він є дописувачем у місцеву газету «Прапор» про спортивні новини у громадах. І всі ці його активності поділяє кохана дружина Любов Петрівна.
Упродовж свого професійного життя Любов Ющенко теж була активною і в профспілковій, і в громадській роботі. Професійні обов’язки завжди виконувала бездоганно. Документи і всі звіти були в порядку. Вона тримала в пам’яті сотні номерів телефонів, тисячі прізвищ, купу іншої інформації, якою потрібно було оперувати. Колеги завжди зверталися до Любові Петрівни як до довідкового бюро і завжди отримували необхідні дані. Вона володіє гарними організаторськими здібностями. На будь-якому грандіозному заході чи шкільному, чи профспілковому вона була надійним тилом і підстраховкою – про все подбає, все нагадає, усім повідомить. У колективі дуже любили і поважали добру, привітну, мудру жінку. Вона порадить, підтримає, поділиться, заспокоїть.
Ось таких двох непересічних прекрасних людей поєднала доля. Окрім гарних синів Бог подарував Петру Михайловичу та Любові Петрівні трьох золотих онуків: Сашуню, Іванка і Даринку. Це найбільший скарб і найбільша радість для дідуся та бабусі. Вони їх усіх дуже люблять. Нині найбільші їхні турботи і думки про те, аби прийшла Перемога, щоб закінчилася війна, діти та онуки змогли жити вільно у своїй країні під мирним небом. А ювіляри ще хочуть прожити один для одного і побачити щасливими своїх найдорожчих – дітей та онуків.
То ж хай ще багато літ ідуть вони отак міцно тримаючись за руки! Нехай усміхається їм доля, Бог посилає здоров’я і щастя на многі літа, і нехай кожен день приносить у домівку лише гарні новини!
Підготувала Світлана Федоренко
