Втрата у війні з окупантами молодшого сина тяжким болем лягла на серце нашої землячки Тетяни Корзун із Дашинки. І біль цей не минає й не лікується. Та все ж вона знайшла в собі сили жити далі задля інших чиїхось синів та доньок. Волонтерить, підтримує наших захисників і захисниць усім, чим може, а також є активною в громадській діяльності.
Вона – мати двох чудових синів – воїна Збройних сил України Олександра та Героя-янгола Володимира. Пані Тетяна – щира патріотка України, любить рідний край і понад усе любить наших військових, адже кожного та кожну із них вважає своїми дітьми.
Волонтерська діяльність – як допомога власним дітям
– Знаю, що мій син Володимир не радів би, якби я просто сиділа, склавши руки, а посильна допомога нашим, бо всі вони наші, – це те, що тримає мене тут. Син Олександр завжди говорить: «Надсилай туди, де потрібно більше. У нас усе є». Отак і стала шукати контакти, і зараз маю чимало знайомих волонтерів, із якими співпрацюю і завжди на зв’язку. Якщо хтось із колег-волонтерів має потребу в одязі для військових чи шкарпетках, а в нас вони є, то ми неодмінно пересилаємо. І навпаки, якщо нам потрібні грілки чи якісь інші речі – надсилають нам. Співпрацюю із волонтерами з Вінниці, Рівного, найбільше з Коростеня. Взаємодопомога – це дуже важливо. Закликаю усіх допомагати військовим, бо без них сьогодні ми ніщо, – ділиться Тетяна Корзун.
Про її волонтерську діяльність знають багато, адже вона активно працює у нашій громаді.
Нещодавно пані Тетяна надсилала речі в Краматорськ у стабілізаційний пункт, який поновив роботу. Це – футболки, костюми, шкарпетки – все, що найбільше потрібно пораненим, яких доставили із поля бою.
Жителі її рідного села Дашинки активно долучаються до виготовлення тушкованок, печуть солодкі смаколики, роблять мазі для воїнів, окопні свічки та інше необхідне на сьогодні для фронту. Чимало людей – і з сусідніх сіл. Допомагають також жителі Хорошева: хтось донатить, хтось приносить ліки чи одяг.
Волонтерка співпрацює із Благодійним фондом «Ми волонтери».
Звітує пані Тетяна регулярно на своїй сторінці, у групі нашої газети «Прапор», тож усі бажаючі можуть знайти тут реквізити і контакти волонтерки.
Наприклад, ось у лютому 143 окрема піхотна бригада отримала через Тетяну Корзун дальноміри, каремати, спальники. 68-ма окрема єгерська бригада – буржуйки, свічки, ліки, ковдри, термобілизну. Вона закупила й передала нашим Захисникам хімічні грілки, чай, каву, теплі речі. В кожній посилці бійцям традиційно є смаколики та дитячі вироби й малюнки.
– Я не можу закривати великі збори на авто чи дрони. Допомагаю, як можу. Роблю те, що мушу. Не бачу у своїй роботі якогось подвигу. Це дуже непросто – просити. І якби це потрібно було лише мені, то я б ніколи не наважилась просити, а сама б працювала на кількох роботах. Розумію, що всі стомлюються, ресурси вичерпуються. Проте найстрашніше, коли ми починаємо забувати тих, завдяки кому ми живемо, працюємо, відпочиваємо… Допомагати ЗСУ – це як потреба дихати, має бути щоденною і без нагадувань. Люди, що взяли на себе місію допомагати, не повинні шукати шляхи, як зацікавити інших для донату. Ми маємо зрозуміти: або ми всі разом ідемо до Перемоги, або ми можемо її втратити, – говорить Тетяна Корзун.
Серце чекає на сина, а розум спонукає діяти
Пані Тетяна мала двох синів, які захищали Україну. Тепер на фронті воює старший, Олександр. А про гарну службу Володимира говорять відзнаки і нагороди, які син отримав прижиттєво: «Учасник АТО», «Ветеран АТО», «За взірцевість у військовій службі», нагрудний знак Міністерства оборони України. А медаль «За військову службу» Володимир Корзун уже не встиг отримати. Вручили мамі. І посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Дуже гірко дивитись на ці заслужені нагороди. Проте вона переконана, що він би підтримав її у справі допомоги воїнам, підтримці інших людей.
– Я не можу до кінця усвідомити, що сина вже немає, так хочеться побачити його ім’я у списках полонених, яких обмінюють. Це невимовний біль, що не проходить з часом і не пройде ніколи, – не стримуючи сліз, говорить Тетяна Євстафіївна.
Проте спілкування із такими ж мамами й родинами, які проходить через втрати рідних, дозволяє спільно знаходити способи, як жити з цим горем, як трансформувати біль у конструктивну діяльність. Зокрема, пані Тетяна зараз співпрацює з нашою землячкою, мамою загиблого Героя Світланою Порозінською (про неї ми писали в «Прапорі» у вересні 2023 р.) в обласній організації Всеукраїнського громадського об’єднання «Об’єднання матерів і дружин Захисників України». Вони підтримують тих жінок і родини, яким найважче. Допомагають морально, матерільно, організовують психологічну допомогу. Проводять екскурсії, цікаві зустрічі, групи самодопомоги, різні тренінги та інші заходи. І така діяльність теж допомагає оговтатися та менше думати про власні рани. Нещодавно жінки спільно допомогли матері загиблого воїна, якавтрачає слух, придбати слуховий апарат. Аби зберегти пам’ять про загиблих захисників і захисниць, співдіють із місцевою владою. Підтримують дітей, які втратили батьків на війні.
Світлана Порозінська розповідає:
-Тетяна в нашій організації відповідає за Хорошівську громаду. Ми разом підтримуємо родини загиблих військових. Вона активна у всіх заходах. Ми були запрошені на спортивні змагання у Хорошівській громаді в рамках Всеукраїнської акції «Шаную воїнів, біжу за Героїв», а також коли були змагання із футзалу до Дня захисників і захисниць України. Тетяна тут ще й взяла участь і як благодійниця – надавала подаруночки для дітей, солодкі гостинці. Я їй вдячна за таку співпрацю.
Ми сподіваємося, що приклади таких жінок, як пані Тетяна і Світлана, допоможуть іншим жінкам і чоловікам перетворити свій біль і горе в діяльність на допомогу іншим, тим самим допомогти й собі. Це конструктивний шлях.
Ми зараз переживаємо складні часи. Кожен та кожна з нас іде на роботу, снідає, п’є смачну каву, грається з дітками, спить у теплому ліжку лише завдяки тому, що нас на фронтах захищають військові. Підтримувати їх, щоденно донатити – це наш обов’язок. Обираймо тих, кому довіряємо, і щодня робімо свій внесок у Перемогу.
Любов Дем’янчук
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
