Ольга Сотникова з трьома малолітніми внуками нині мешкає у Поромівському старостинському окрузі Хорошівської територіальної громади. Евакуювалася жінка сюди з окупованого на той час села Давидки Народицької територіальної громади Коростенського району. Про ті страшні дні вона згадує зі сльозами на очах. А діти ще й досі від голосних звуків знадвору здригаються й біжать ховатися у куток кімнати.
– 24 лютого близько п’ятої години ранку я прокинулася від гучного вибуху, – розповідає Ольга Сотникова. – Спочатку подумала, що горить сусідська хата і стріляє шифер. Коли вийшла на вулицю, побачила велике сяйво. Сусід Юрій сказав, що почалася війна. Я навіть здивувалася його словам. Невдовзі на трасі неподалік села Грезля з’явилася російська військова техніка. Частина проїхалася селом. Шість танків залишилося. Вони стояли на вулицях і наводили гармати на будинки. Окупанти ходили по хатах, перевіряли документи. До нас зайшло троє солдат, молоді, років по 18-19. Подивилися, що чоловіків у будинку не було, та й вийшли. Зі мною проживає троє онуків десяти, восьми та трьох років, одна дитина з інвалідністю.
Село Давидки постійно обстрілювалося. Над дахами будинків низько літали ворожі літаки. Ольга Володимирівна із дітьми ховалися у сусідському погребі, зрідка заходили до хати. Спали одягнені, бо не знали, коли почнеться наступний обстріл. Не було світла, мобільного зв’язку, закінчився хліб. Між обстрілами жінка встигала швидко приготувати дітям їжу. Сім’я виживали завдяки господарству і запасам городини.
– У перші дні березня із села хотіли евакуювати бажаючих. Зайшов сусід і повідомив, що приїхав шкільний автобус, і мене з дітьми кличуть. Нас ніхто не попередив, що можна буде виїхати, тому ми не були готові до цього. Водій автобуса не став чекати, поки зберемося, зачинив двері та поїхав. Не тільки я, а й інші родини залишилися у селі. Обстріли частішали. Майже постійно ми сиділи у погребі й боялися. Якось хотіли вийти й набрати води, а в цей час у хату залетів снаряд. Усе здригнулося. Скрізь шибки повилітали. Усі були дуже налякані. Я молила Бога, щоб тільки скоріше звідти вибратися та врятувати дітей, – говорить Ольга Володимирівна.
Із села треба було терміново виїжджати. Місцеві жителі зібралися та гуртом пішли до окупантів просити дозволу виїхати на підконтрольну Україні територію. Попереду колони йшов односельчанин Борис, махаючи білою тканиною.
– Російські солдати, побачивши нас, почали з усіх кутків сходитися. На колону направили автомати. Ми стояли з піднятими руками, було дуже страшно. На переговори покликали Бориса. Згодом чоловік повернувся увесь спітнілий від тих перемовин. Повідомив, що дали чотири години, аби вибратися із села. Назад дороги не буде. Місцеві жителі на власних машинах вивозили бажаючих евакуюватися. Збиралися швидко, бо ж часу було обмаль. Полишили майно, усю живність випустили. Наш старенький пес біг за машинами, поки вистачило сил. Ми їхали та боялися, що вороги почнуть обстрілювати машини. Доїхали тільки до села Залісся. Далі дорога була заблокованою. Подзвонили у Народичі, щоб надали допомогу. Через дві чи три години приїхав провідник, і наша імпровізована колона рушила у містечко. Звідти нас відправили у безпечне місце. Син запропонував перебратися у Поромівку, адже звідти родом його дружина. Я дуже вдячна жителям села за добре ставлення та гостинність, – каже Ольга Сотникова.
До розмови долучився маленький онучок та розповів, як ховався у холодному погребі від танка, бо надворі постійно стріляли. А ще бачив багато ворожої військової техніки і дуже боявся.
Спочатку жінка з дітьми проживала у сватів. Поромівці допомагали й ділилися з ними усім, чим могли.
– Поселили родину Сотникових у вільний будинок, надали необхідну побутову техніку та меблі. Придбали за символічну плату козу, щоб у діток було молоко. Привезли дрова, працюємо над тим, щоб докупити ще. Мешканці приносять родині продукти харчування, дитячий одяг. Отримала Ольга Володимирівна волонтерську допомогу від Хорошівської селищної ради. Сім’ю забезпечили усім необхідним, – зазначає староста Лариса Войтюк.
На початку квітня Житомирська область була повністю звільнена від ворога. Усі села, що були під окупацією російських військ, зазнали великих руйнувань. Помешкання Ольги Володимирівни знищене вщент. Жінці нема куди повертатися, тому вирішила залишитися проживати у Поромівці. Тепер тут її домівка, та й діти у безпеці.
Записала Ірина Сівінська
