– На даний час робота і діти – це єдине, що допомагає хоч трішки відволіктися від переживань за Віталика, але все одно думками завжди я поруч із ним. Живу постійно від дзвінка до дзвінка, чекаючи від нього новин, щоб почути, що з ним усе гаразд. Буває, що три дні не телефонує, а було, що й п’ять днів не мав можливості зателефонувати або хоча б написати, – ділиться думками Вікторія Муравицька, дружина воїна ЗСУ.
26-річний хорошівчанин Віталій Муравицький уже пів року служить у лавах ЗСУ. Цього часу було достатньо, щоб пережити страх, втрату побратимів, відчути, як важко бути далеко від родини.
Строкову службу Віталій не проходив, тому після проходження ВЛК був направлений на навчання, а вже пізніше – у військову частину в Дніпропетровську область.
– Досвід приходить у бою. Не так, як на навчанні. Я йшов обороняти мирних людей. Проте розумію, що кожен вихід на «нуль» може бути останнім. І переживаєш не так за себе, як за побратима і сім’ю. Що з ними буде далі, чи впораються вони без мене? – розмірковує Віталій.
Заради дітей та рідних чоловік став на захист Батьківщини, й найтепліші його розмови – то завжди про сім’ю:
– Із дружиною познайомився в соціальних мережах. І ось 15 березня буде 10 років, як ми разом, та 6 років у офіційному шлюбі. А дітки – то особливе чудо! Мої живчики, котики, розумненькі й хитренькі. Вони завжди піднімуть настрій. Люблю, коли вони зі мною поруч… Дружина Віка дуже сильна, хоча зовні тендітна, але зараз справляється з дітьми за двох. Так, переживає за мене, жде дзвінка, повідомлення. Почуєш її з дітками – і якось легше стає. Їхня любов допомагає перенести розлуку і відстань, яка зараз між нами. От діти тяжко переживають відстань, і їм тяжко без тата, який може попідкидати, полоскотати, побавитися. Сумую дуже-дуже за моїми котенятками, – ділиться воїн.
У Віталія світяться очі, коли він розповідає про дітей та про дружину. Найскладніше військовослужбовцю говорити про війну:
– Багато хлопців полягло знайомих, багато 300-х. Знаєте, у військових дружби нема, бо ми брати, і кожен тут як рідний. А цивільна дружба навіть поряд не стоїть із тією, яка з’являється тут. Розумієш, що побратими і твоя сім’я – це єдині люди, які хвилюються, розуміють і підтримують. Цивільні друзі ніби й лишились, проте рідко згадують про мене. Взагалі у цивільних дуже різні ставлення до нас, військових. Одні цивільні підтримують, інші зневажають. Образливо, що найчастіше чуєш думки людей, що ми тут через гроші. Таких грошей нікому не бажаю і з радістю пішов би на свою цивільну роботу, аби не було війни. Як казав мій покійний кум, комусь потрібно обороняти спокій інших, тому ми тут. І поки ми боремося, ви можете жити, не відчуваючи війни. Хочу, щоб цивільні зрозуміли, що кожен бойовий вихід несе страх, смерть і розпач… Буквально вчора (10.02.) ми понесли знову втрати, два мої побратими померли, один у полоні…, – із гіркотою в голосі мовить Віталій.
Кожен із нас, цивільних, має розуміти ціну мирного життя. І коли воїн чи воїнка на передовій, то їхні родини також воюють. Найскладніше воювати із думками оточуючих про те, як хто має жити, як воювати, скільки заробляти, куди витрачати. Життя людини не має ціни, пам’ятаймо про це і дякуймо воїнам та їхнім родинам, бо вони разом проходять надскладний шлях.
Вікторія, дружина Віталія Муравицького, навчилась робити все сама, проте впевнена, що ніколи не звикне жити без чоловіка:
– Тому що ми з ним за ці дев’ять років завжди були разом і допомагали одне одному, завжди ходили всюди разом, то без нього мені дуже тяжко і самотньо. Допомагає те, що поруч є наші дітки. З дітками мене підтримує свекруха та старший брат чоловіка Паша з дружиною Світланою. Коли є можливість, то і моя мама допомагає, чим може. Ми тримаємось, бо саме від нас залежить і самопочуття коханого. Відколи він там, ми звикли надсилати йому фото та відео. Завжди відправляємо йому повідомлення, знаючи, коли він зайде в мережу, то обовʼязково побачить їх. Це йому підтримка, – ділиться Вікторія.
Безумовно, найважче зараз тим, хто безпосередньо в зоні бойових дій, хто на «нулю». Від підтримки, уваги, розуміння родини залежить дуже багато. Якщо військовий чи військова відчувають на відстані родинне тепло і любов, підтримку і розуміння – у них більше шансів вижити. Вони відчувають надійний тил, і вся увага тоді зосереджується на виконанні завдань і збереженні власного життя у цих надскладних умовах. Тому допомога військовим та підтримка їхніх родин, яким нині теж надзвичайно важко, – один із основних обов’язків громад, цивільних людей і держави.
Над цим, зокрема, і працює колектив редакції газети «Прапор». На сайті «Звісно.news» і військові, і представники родин військовослужбовців, демобілізовані учасники бойових дій (УБД) можуть у рубриці «Ветеранський хаб» знайти багато корисної інформації про взаємостосунки цивільних і військових. Як підтримати УБД, як допомогти адаптуватися до мирного життя, як їм допомогти під час служби. Там є розповіді про сімейні взаємостосунки родин військових, можна запозичити досвід. Є успішні історії про військових, які знайшли сили і ресурс адаптуватися до цивільного життя і ще й допомагати побратимам. У приміщенні редакції газети «Прапор» на постійній основі проводяться заняття груп самодопомоги для УБД та родин військовослужбовців, інші корисні інформаційні заходи. Читайте газету «Прапор», читайте сайт, групи і сторінки нашої газети в соцмережах. Об’єднуймо зусилля для потужної всебічної допомоги військовим та їхнім родинам!
Любов Дем’янчук
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду
Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
