Дружина військового, який воює на передовій у гарячих точках, щодня і щохвилини долає складні виклики, які часто для суспільства залишаються невидимими. Тривалі розлуки, постійна гостра тривога за життя коханого, необхідність самостійно вести побут та піклуватися про дітей – це складне завдання й неймовірні навантаження. Проте упродовж цих тяжких воєнних років переважна більшість жінок виявляють титанічну витримку і терплячість, глибоке розуміння ситуації в країні. «Тримати оборону вдома», – так українські жінки – дружини військових – позиціонують себе.
Вони живуть у постійній невизначеності й тривогах, та попри це не втрачають сили духу, продовжують підтримувати своїх чоловіків і забезпечувати їм надійний тил та відчуття тепла. «Жінка – як пакетик чаю: ніколи не знаєш, наскільки вона міцна, до тих пір, поки вона не потрапить в окріп» (Елеонора Рузвельт).
Мар’яна Демиденко, дружина капітана 65-ї окремої механізованої бригади, який майже рік на гарячому напрямку фронту:
– Я що, маю вибір? Тримаюсь, бо розумію, що йому там ще важче. Єдине, що я можу йому зараз дати, – це підтримку. Будемо говорити відверто: чим більше проходить часу, тим більша зневіра, менше сил. Я намагаюся додати впевненості, завжди кажу, що він – наш герой. А сама стільки ночей проплакала! Дивишся ці новини: стільки поранених, стільки загиблих… Такі дурні думки в голову лізуть. Уже два роки я не бачу щасливих снів. Війна, вибухи, смерть, навіть похорон – ось це мої сни. Але для нього я завжди буду сильним та люблячим клубочком віри.
Юлія Сошкінова, дружина командира взводу зв’язківців 12-ї бригади «Азов», 5 батальйону Любарт, який наразі воює на Донеччині:
– Нас звела війна! Ми стали сім’єю рік тому. Найбільшим болем зараз є те, що в нас маленький синочок, а чоловік не має змоги бачити його. Перші кроки, перші «агу», перша посмішка – все це проходить повз нього. Пів року син не бачить татка. Я вже навчилася крани ремонтувати, звикла до тяжких сумок. Але я не маю права говорити про це чоловіку, не хочу вантажити його цим. На щастя, тяжких поранень не було, тільки контузії та осколкові, але його емоційний стан мене дуже тривожить. Чесно: я не знаю, як буде далі. Що з ним буде, коли все буде добре, після Перемоги. Важко мати чоловіка військового, особливо зараз. Постійні стреси, весь час переживаю. Там, де він, – постійні обстріли. Коли він не відповідає на дзвінки й повідомлення – у мене просто розривається серце. Я розумію, що він ходить поруч зі смертю. Це дуже лякає. Мій чоловік каже, що правильно підтримати я його не можу, хоча я вважаю, що роблю це всіма відомими методами. Та, дійсно, правильні слова може сказати тільки той, хто там побував.
Анастасія Макарова, дружина військового 30-ї бригади, який пройшов Бахмут і зараз перебуває на Донеччині:
– Ми одружилися, а за пів року почалася велика війна. Ми навіть не відчули вповні тої радості – бути чоловіком та дружиною. Зараз бачимось раз у пів року. Ми за день до війни подали заявку на вінчання. І вже 25 березня повінчались. Це для нас було дуже важливим. Зрозуміло, що були плани на весілля, на купівлю житла, але війна все зруйнувала. Я кілька разів до нього їздила. Ці зустрічі були, як перше побачення, так хвилююче. Життя дуже змінилось. Не вистачає його. Вчора ввечері мене знову всю трусило від хвилювання, бо ситуація там дуже погана. Зрозуміють тільки ті, хто це проходив. Я б навіть ворогу не побажала таке відчувати. Я вдома, але серце моє поруч із коханим – на війні.
Долі цих дружин наших захисників – це історії про відданість, силу та безмежну любов. Витримуючи емоційні бурі, розлуки, розбиті надії на майбутнє, вони чекають та вірять у своїх чоловіків. Та важливо всім зрозуміти, що підтримка потрібна не лише тим, хто воює, а й тим, хто чекає дома.
Маргарита Нестерчук
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”.
