Пил осідав повільно, наче намагався замаскувати те, що залишилося від кабінету географії. Семен важко дихав, притиснувшись спиною до посіченої осколками стіни. Автомат лежав поруч, теплий і чужий. Погляд мимоволі впав униз.
На штанах, саме в районі колін, розпливалися темні, вологі плями. Тканина роздерта, крізь неї видно місиво з крові та сірого пилу.
— Знову… — прошепотів він потрісканими губами.
Пам’ять, як контужена пташка, смикнулася і полетіла назад, у той сонячний серпень, де пахло скошеною травою і пилом сільської дороги. Батьки привезли велосипед із Рівного як нагороду. Його брат Микола тоді ходив гордий, наче виграв олімпійське золото. Велосипед «Україна» — блискучий, величний, із високою рамою, яка здавалася Семену непереборною перешкодою.
Їздити «під рамою» було окремим видом мистецтва. Семен пам’ятав цей стан: тіло вигнуте літерою «S», кермо десь над головою, а серце калатає від усвідомлення власної сміливості. Коли він вперше не втримав рівновагу і полетів у густу гостру осоку, біль був не таким страшним, як страх, що велик подряпався. Тоді Микола підбіг першим. Не кричав. Просто витер малому сльози замазуреним рукавом і сказав: «Не сичи, козаче. До весілля загоїться. Батькам скажемо, що ти в траві жабу ловив і перечепився. Я прикрию».
І Микола прикривав. Завжди. Від батькового паска, від сусідських хлопців, від перших життєвих розчарувань.
Зараз під ногами Семена теж була Україна. Не залізна, з педалями, а паперова. Карта, що випала з розбитої шафи, лежала в пилюці. На ній Харківщина була присипана вапном і дрібним склом. Семен торкнувся пальцями розбитого коліна. Біль був тупим, пульсуючим. Але найгірше було те, що тиша в перерві між обстрілами тиснула на вуха сильніше за вибухи.
Шість місяців. Шість місяців від Миколи не було жодної звістки. «Зниклий безвісти» — це страшне формулювання, що зависло над родиною, як грозова хмара, яка ніяк не розродиться дощем.
— Чуєш, Миколо? — Семен заплющив очі, уявляючи, що брат стоїть десь там, за завалами, у своїй старій вицвілій футболці. — Ти ж казав, що прикриєш. Чого ж ти зараз мовчиш?
Надворі знову загуркотіло. Це не була гроза. Це був метал, що вгризався в землю. Семен міцніше стиснув автомат. Йому більше не було перед ким виправдовуватися за збиті коліна, і не було кому брехати батькам про «випадковість». Тепер він сам був своєю стіною.
Він повільно звівся на ноги. Коліна відгукнулися різким болем, але він лише стиснув зуби.
— Я знайду тебе, брате, — тихо пообіцяв він, переступаючи через понівечену карту. — Або тут, або там. Але спершу я навчу їх, як падати в нашу осоку.
Семен перевірив затвор і вийшов у коридор, де замість шкільного дзвоника лунав гуркіт бою. Він більше не був тим малим хлопчиком «під рамою». Він був тим, хто тримає кермо.
Наталія Колєнова
Ілюстрація згенерована за допомогою ШІ
