Уже минув рік, як Юрій Потапов звільнений зі служби, має третю групу інвалідності внаслідок бойових травм. Із часом він став спокійніше реагувати на поведінку й висловлювання цивільних людей, які часом говорять про те, чого самі зовсім не знають і навіть не уявляють, бо не пройшли того, що довелося ветеранам.
Проте все пережите його не відпускає, таке не забувається.
За професією Юрій будівельник і вважає, що будувати своє майбутнє ми маємо самі, тому й став на захист Батьківщини, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
Буття «до»
Народився Юрій у селі Рижани навесні 1989 року. У рідному селі закінчив школу, потім із червоним дипломом – Головинське училище.
Із 13-ти років він залишилася без батька, який трагічно загинув, мама сама виховувала трьох синів: Миколу, Юрія та Олександра.
Отже, хлопці шукали способу, як заробити грошей, щоб полегшити життя матері. Перша робота Юрія – бурильник на каменевидобувному кар’єрі в селі Гайки. Там працював брат, тому юнак також вирішив спробувати.
Потім проходив строкову службу в Дніпропетровську (нині Дніпро), забезпечував охорону особливо важливих об’єктів.
– Після армії я знов пішов працювати на кар’єр уже в село Грабівку, також бурильником. Приблизно три роки я там працював, а далі життя змусило їздити по заробітках. Але вже за спеціальністю. Працював на будівництві, – розповідає Юрій Потапов.
– Пізніше я зустрів Ларису, то ми трохи поїздили по квартирах. Де була робота, туди й їхали. Кілька років прожили в Новій Боровій, бо там я працював на каменеобробці. А потім так склались обставини, що ми знову переїхали в Рижани.
Я дуже вдячний Руслану Матюшенку, який у мене повірив і вивів мене в люди. Він узяв мене з собою на роботу в Київ. Ми вдвох працювали на будові. Його приклад, поради, віра в мене допомогли стати на правильний шлях. Саме тоді я зміг назбирати грошей, і ми купили будинок у Рижанах.
Війна
– Із початком повномасштабного вторгнення я, як і багато чоловіків, пішов у військкомат, проте тоді для мене роботи не знайшлося, відправили додому. Що сказати, Сашко, брат мій, маючи бойовий досвід в АТО, також не знадобився зразу. Тож я повернувся додому і чекав. Пізніше отримав повістку, пройшов ВЛК, але знову відправили додому чекати, і лише в травні 2023 року вже отримав бойову повістку. Забрали мене в 95-ку, там проходив навчання, звідти ж і за кордон на навчання потрапив. Були ми у Великій Британії. А вже після навчання нас трохи розформували, і я потрапив у 81-шу бригаду. Наш 122-й окремий аеромобільний батальйон ДШВ був направлений на Луганський напрямок в Білогорівку. Я був командиром відділення. Пізніше перевели на посаду снайпера, хоча я брав участь й у штурмових діях. Перший раз було страшно, бо не знаєш, що тебе чекає. Та, певно, треба зізнатись, що страх був присутній постійно, бо саме він тримав, змушував вижити.
Нехороші дзвіночки були, коли страх дійсно вже відступав. Знаєте, коли ворога тільки чуєш, – страшно, а коли вже й бачиш постійно, то, напевно, до цього звикаєш, на жаль. Усе літо 2023-го ми провели в окопах. Це не забудеться… Тоді «орки» пішли на нас штурмом й одну із сусідніх позицій їм вдалось узяти. Наше завдання було ті позиції відбити назад. Я водив групи хлопців, щоб потім разом іти на штурм. Нас вісім, а в противника – сорок, проте ми відбили позицію. Були втрати… це війна, не буває все гладко. Доводилося із загиблими спати поряд в окопі, бо вивезти тіла було неможливо.
Якось ішли з хлопцями відбивати позиції, то потрапили в оточення. Ми п’ять днів просиділи без їжі, без води. З усіх боків обстрілювалося все: летіла і ворушилась земля, летіло коріння дерев, ще й дрон ворожий висів постійно над нами. По рації зв’язок був, дякувати Богу, нас не покинули. То вже, певно, від безнадії ми відважилися таки вийти. За ці п’ять днів ми прослідкували, коли ворог робить перезмінку і дрона забирають на зарядку, от ми і наважилися випробувати долю – і вискочили.
Я дуже переживав, щоб іти своїми ногами, щоб не довелося мене тягти. Рятував я побратима, якому осколки дуже пошкодили ноги, це непросто в тих умовах. Саме тоді я й порвав собі зв’язки на ногах, проте тоді на адреналіні це не відчувалося. Але я своїх хлопців вивів. І в лікарню потрапив з акубаротравмою. Рентген зробили – кості цілі, а я ходити не міг, коліна «випадали».
Лише пізніше мені зробили МРТ і з’ясувалось, що є пошкодження, тому я й групу інвалідності отримав. І маю сказати, що не без проблем. Часто здається, що ти потрібен, поки здоровий і виконуєш бойові накази, а коли тебе вже там пошматувало життя – то все, то твої проблеми. Скільки інстанцій довелось обійти, скільки «гарячих ліній» обдзвонити, щоб зібрати документи правильно! Але є люди, що допомагають.
Я брав участь у проєкті газети «Прапор», там ми із психологом працювали, з іншими військовими познайомились, це також допомогло. Саме тоді я познайомився з Тетяною Кострицею, і дотепер спілкуюсь, вона завжди допомагає, як рідному, – веде розповідь Юрій. (Ред.: Тетяна Костриця – психологиня, нині фахівчиня із супроводу ветеранів у Хорошівській ТГ).
Життя ветерана
Непросто, але Юрію вдалося довести, що його травми пов’язані із захистом Вітчизни, отримав групу інвалідності та пенсію, проте вижити лише на неї неможливо. Тому Юрій працює в охороні в Лезниківському кар’єрі та поза зміною має тимчасовий підробіток з будівництва.
– Троє доньок у мене – Аня, Уляна та Соломія. Дружина Лариса не працює, мама також немолода вже, треба допомагати, тому мушу крутитися. Знаєте, я проходив курси з навчання психології. Нам на «біржі» запропонували, я погодився. Навчання було онлайн, психологи з Дніпра нас навчали, 4-5 годин у день. Мені вони допомогли в першу чергу із собою розібратися. Я краще став людей розуміти і спокійніше реагувати на чужі вчинки. Жартувати став менше, бо то зараз теж не кожен розуміє і можна людину образити, – ділиться ветеран.
Зараз Юрій теж має біль і клопіт, бо чекає з полону старшого брата Миколу. Важко було знайти підтвердження, що брат не просто зник безвісти. Із Юрієм, завдяки його наполегливості, зв’язались представники Червоного Хреста та повідомили, що Микола є в списках полонених. Зараз Юрій робить усе можливе, щоб брат потрапив у списки для обміну.
– Життя триває, потрібно ставити дітей на ноги, допомагати мамі й підтримувати, бо їй сина дочекатися треба. Хочу дати усім пораду: не чекати допомоги, а шукати. Стукати в усі двері – і якісь обов’язково відчиняться. Не відчиняють двері – телефонуйте на гарячі лінії. Не дозволяйте затягти справу, особливо, якщо це поранення чи полон, бо посадовці змінюються, і потім нічого не можна довести. За нас ніхто нічого не зробить. Ти все повинен сам. Державу хочемо мати – маємо її відстоювати, але і про себе та родину не забувати, – переконаний Юрій Потапов.
Любов Дем’янчук
Фото надані родиною Юрія Потапова
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності
