Такого життєвого кредо дотримується Неля Ковалюк – сильна й цілеспрямована жінка, голова Житомирської обласної громадської організації людей з інвалідністю «Молодь. Жінка. Сім’я», депутатка Житомирської міської ради і представниця Національної Асамблеї людей з інвалідністю в області. Про те, як живеться і працюється під час війни жінці-лідерці, – наш матеріал.
– Бути лідеркою й людиною з інвалідністю дуже непросто. У нашому суспільстві жінки з інвалідністю – найбільш дискриміновані, навіть порівняно з чоловіками з інвалідністю. Війна теж дала свої дуже нехороші наслідки. У перші місяці повномасштабного вторгнення ми були в якомусь такому стані, що нічого не робилося. Я не знала, що з цим усім діяти, поки на мене не стали виходити українки, які виїхали за кордон. Вони почали впроваджувати грантові проєкти, планувати програми і просили мене долучатися до написання проєктів, отримати фінансування. У перші місяці грантова підтримка йшла дуже потужно, але на захід та схід України. Житомирщина ж і центр опинились не у фокусі основної уваги. Ніби у нас все добре було. Але це не так.
Я скористалася рукою допомоги українок з-за кордону. Я змогла через моїх колег із Чернівців, через Національну Асамблею людей з інвалідністю України надати матеріальну допомогу жінкам різних нозологічних груп. Наприклад, одна країна чисто надавала підтримку людям із порушенням зору, тому ми підтримали людей із такими порушеннями із міста Коростеня. Хтось надавав Сертифікати АТБ виключно людям з інвалідністю. Чернівецька обласна організація людей з інвалідністю «Лідер» отримала допомогу від американців, які пересуваються на кріслах колісних. Ця допомога, грошова, була спрямована і на нашу область. Така підтримка була дуже важливою в перший рік війни.
Зазначу, що «Молодь. Жінка. Сім’я» – невелика громадська організація. Коли ми долучились до «Всесвітньої продовольчої програми» (ВПП), постало питання: як від представництва ООН із Києва привести 3,5 тонни гуманітарних продуктів харчування. Допоміг мій племінник-киянин. Знайшов машину, поїхав, завантажив і привіз у Житомир. Транспорт ми оплатили за власний кошт, а потім потрібно було швидко все розфасувати і роздати, бо миші заводяться. Тоді ми підтримали людей вразливих категорій із Бердичева, Романова, Баранівки, Житомира – тих громади, які поруч. Проблема роздати ще й у тому, що не кожна людина з інвалідністю може підняти продовольчий набір вагою 17,5 кілограма. Тому від такої практики ми намагаємося відходити, шукаємо альтернативи. Мені важливо надати допомогу саме представникам громадських організацій, яких знаю, які працюють і звертаються. І важливо, щоб ми мали чим ділитися.
– Прозвучало «ми». Наскільки потужна у вас команда?
– Робота в нашій громадській організації – це волонтерство. Хочу відзначити сімейство Баришевих, Галину Безпалюк, Ірину Туровську, Євгена Кравчука, Петра Миронова, тих колег, хто на перше прохання підставляє плече. Є наші представники-представниці й у громадах, причому вони всі мають громадські організації. Починали працювати з нами, згодом на місцях створили власні ГО. Це дуже приємно.
У червні 2025-го нам буде 20. Із відзначеннями ніколи не щастило: то перше вторгнення, то ковід, то повномасштабна війна. Не можу святкувати, якось не на часі, бо робити негарно не хочеться, а гарно не можна. Країна і люди в плачу, навіть прості пісні не співаються.
– Війна триває. За останній рік що можете пригадати?
– Знаєте, приємно, що в організації є офіс, де за філіжанкою кави з печивом ми збираємося, обговорюємо та вирішуємо робочі моменти. Для проведення чогось потужного — потрібне фінансування. І ми всю весну писали, заходів не було. Згодом нас підтримав «Український жіночий фонд». Важливим питанням для проведення активностей є відповідне приміщення: воно має бути доступним та мати укриття. Категорія, з якою ми працюємо, непроста: люди пересуваються на кріслах колісних, хтось на милицях чи палицях, хтось має порушення зору, слуху. І таким категоріям людей надати доступне укриття складно. Я не маю права ризикувати людьми, відповідно, заходи проводимо на 15-20 осіб. Долучаємо лідерок і лідерів, які в першу чергу собі можуть дати раду, які більш мобільні, бо я відповідаю за безпеку людей.
Лідерки і лідери беруть на себе перший контакт із людьми з інвалідністю, які до них приходять. Вони теж потребують перезавантаження, відновлення психічної рівноваги, тому цього року ми почали співпрацю з фахівчинями комунального закладу «Другий інклюзивно-ресурсний центр» Житомирської міської ради. Зазначу, приміщення Центру зроблене інклюзивним, нам там дуже гарно працювати та пересуватися, бо вхідна група, зала, де ми займаємося, і туалетна кімната — розраховані на людей з інвалідністю. Нам там раді, і це — важливо. Психологиня Анна Шовтюк проводить із нами психологічні тренінги, під час яких навчає, як зняти стрес, панічні атаки, як правильно дихати. Наприклад, ми ходили у гідропарк, де, обіймаючи дерева, позбувалися негативу. Якщо ми хочемо жити і жити нормально, то маємо вчитися, як це робити, така боротьба дуже непроста. Можна сказати, що це — другий фронт. Не обов’язково бути на передовій, щоб отримати травми моральні, психологічні. Саме тому ми навчаємо лідерів, де брати ресурс для подальшої роботи в їхніх організаціях.
– У зв’язку з бойовими діями чи звертаються до вас військові, ветерани за підтримкою?
– Звертаються, особливо ті військові, які отримали поранення і знаходяться на кріслі колісному, чи поранення призвело до ампутації. Вони мають знати, що з цим робити і як жити далі. Для них має бути доступне житло, де людина може вільно зайти в туалет, на кухню, вийти з помешкання на вулицю, а там перейти дорогу, підійти до тролейбуса, автобуса. От як перейти дорогу, коли немає пониження бордюрного каменя? Або потрібен підйомник, щоб вийти з дому. Житомирська міська рада дає кошти на встановлення, але потрібно почекати до року, поки пройдеш усі комісії, отримаєш дозволи. Коли мені зауважують, що довго, і так не може бути, то я завжди відповідаю: «Взагалі добре, що в нашій міській раді про це говорять і роблять». Є проблеми. Також ми говоримо, що хлопці й дівчата ветерани мають бути соціалізовані, повинні мати роботу, доступне місце для адаптації, реабілітаційні заходи. З інвалідністю потрібно навчитися жити.
Робота завжди рятує, я сама через це пройшла. Коли я отримала травму, то психологи були великою рідкістю. Тому я всім раджу йти працювати.
– Де знайти роботу? В Житомирі людині без інвалідності пропонують мінімалку.
– Треба з чогось починати, головне, щоб була робота, а далі буде. Не дивитись на зарплату. Навіть іти волонтерити. Я свою діяльність починала як волонтерка, я хотіла зламати систему, зробити щось зручне для свого життя, для себе, для таких, як я. За такими іще стоїть велика кількість людей, які цього потребують. Мама так само мене налаштовувала — йти працювати, йти щось робити. З часом зайшли у якісь грантові програми, мене як експертку наймали, щоб я надавала консультації, то було потім. Спочатку — треба вийти з цього замкненого кола, йти працювати для того, щоб жити.
– Як Неля Ковалюк знаходить на все час?
– У мене є аркуш паперу, бо органайзери, записи в телефонах — не моє. На цьому аркуші – перше, що я маю зробити, потім розписую дні тижня, приблизно час і що маю зробити кожного дня зокрема. Якось так, по-іншому нічого не буде. Розумію, що все не заплануєш, але не планувати неможливо.
– Відпочиваєте як, окрім різних розвантажувальних тренінгів та майстер-класів?
– Знаєте, іноді мені хочеться в кімнату, в ліжко й нікуди не йти. Можливо, це через таку активну роботу (сміється). Хочеться просто полежати. Дуже люблю різні документальні фільми, однак рідко вдається їх подивитися. Буває, виникає бажання взяти якийсь салат, наприклад, олів’є, лежати, дивитися гарне кіно і насолоджуватися смаком і фільмом. І ще прагну тиші, спокою, щоб ніхто не турбував. Коли я так відпочила — маю сили далі йти в люди і працювати.
Людмила Лобачова
Фото зі сторінки Нелі Ковалюк
Матеріал створений за підтримки Волинського прес-клубу
