У цивільне життя починають повертатися ветерани. За словами військових, найкращою психологічною реабілітацією для них є робота та спілкування у ветеранських об’єднаннях. Герой сьогоднішньої розповіді знайшов працю до душі — став вихователем у дитячому садочку. Зазначимо, що до цього чоловік не мав жодного досвіду роботи у дошкіллі. Своєю історією ділиться Олександр Ковальчук, на фронті мав позивний «Бармен», ветеран, член Громадської організації «Житомирська обласна спілка учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни «УВО»».
– Пане Олександре, розкажіть про себе, де народилися, ким Ви працювали до великої війни.
– Мені 47 років, я народився і виріс у Житомирі. Спочатку закінчив професійно-технічне училище №8, отримав фах кухаря. А після закінчення Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу став бухгалтером. За отриманими професіями працювати не довелося, був барменом. і мені ця робота дуже подобалася. А ще певний час був адміністратором і директором китайського кафе.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, що робили?
– Прокинувся від гудіння о 5 ранку, крізь сон розумів, що не літак. Але сон мене далі зморив. Трошки пізніше зателефонував друг зі страшною новиною. Перші місяці у селі Зарічани біля Житомира я допомагав робити укріплення. Так склалося, що ми з друзями намагались там виростити цибулю на перо, потрібно було тримати у приміщеннях постійну температуру, топили дровами. Коли був там, побачив, що хлопці роблять укріплення, підійшов, приєднався. Так пройшло пів року.
– Як потрапили в армію?
– Строкову службу не проходив за станом здоров’я. Щоб мене взяли, був змушений поміняти військовий квиток. А у військкомат потрапив банально: на вулиці вручили повістку. Перед цим мій друг, а зараз уже побратим «Сєвєр» мене надихнув, а повістка поставила останню крапку в рішенні. Цей друг повернувся в Україну з-за кордону для її захисту. Згодом він отримав поранення і контузію. Ми з ним багато спілкувалися.
– Які війська обрали і чим займалися?
– Я опинився в 31-й окремій механізованій бригаді, де пів року був кухарем. Готував усе по розкладці, але від неї трохи відхилявся. Хлопцям найбільше подобалися мої фірмові макарони по-флотськи, вони могли ними ласувати хоч двічі в день.
Згодом я попросився в піхоту. Прослужив три місяці. Побував біля Авдіївки, був на Авдіївському коксохімічному заводі. Звільнився з армії за станом здоров’я. Обійшлося без поранення. На позиції була сильна пневмонія, з якою мене евакуювали. А в лікарні виявили контузії та низку інших захворювань. Я на адреналіні хвороб не помічав.
– Чим займалися до роботи вихователем?
– Перші 8-10 днів після повернення в Житомир накупив продуктів на тиждень. Закрився вдома і сам із собою розмовляв. Потім трошки почав виходити на вулицю, зустрів побратимів «Сєвєра» та «Історика». «Історик» запропонував вступити до Української ветеранської організації, і я опинився у ветеранському русі.
– Що Вас мотивувало вступити до організації?
– Найголовніше – не бути самому, краще спілкуватися з побратимами. Я майже перестав спілкуватися з цивільними. Вони мене не розуміють, трохи я їх не розумію. Мені легше знайти спільну мову з хлопцями, які пройшли війну. У них цінності інші в порівнянні з тими, хто не розуміє, що там робиться і через що військові пройшли.
– Як опинилися в дитячому садочку?
– Перший день, коли був захід ГО «УВО», ми знайомилися з іншими членами організації. Один із учасників події зробив оголошення, що в садочок потрібен вихователь-ветеран.
– А дітей любите?
– Дуже! Це вплинуло на рішення. Про садочок нічого не питав, зателефонував, прийшов на співбесіду, сказали, що підходжу, але вибирають дітки. Дітлахи дали своє «добро», і я дуже швидко підписав трудову угоду.
– Що найбільше подобається у садочку?
– З дітками дуркувати, — каже «Бармен», не роздумуючи. — Дозволяють у спеціально відведений для цього час. Його небагато, але така форма дозвілля є. Діти теж хочуть побешкетувати, і я дозволяю малечі абсолютно все. Одного разу під час тривоги ми були в сховищі. Там зроблена зручна кімната з матами. Бачу, до мене один хлопчина ззаду заходить. Цікаво. Другий збоку підійшов — починають бороти. Я трошки піддаюся, щоб їм було цікавіше. Третьою підключилася дівчинка — і понеслось (сміється). На мені дев’ять, видно тільки голову і шию, решта тіла вкрита дітьми. Регочуть, кричать, що Сашу побороли. Я відсміююся і зауважую, що побороти — побороли, але на лопатки не поклали. Зрозуміло, починають старатися покласти на лопатки. Я їм «здаюсь». Тут один із хлопчаків зауважує, що українці не здаються. «Так, — відповідаю, це я для вас здаюсь».
Про те, чому чоловік-ветеран опинився в дитячому садочку на посаді вихователя та наскільки справляється з обов’язками «вусатого няня», коментує Ксенія Лавріна, директорка садочка «Тато Фея».
– Пані Ксеніє, чому вирішили взяти на роботу чоловіка-ветерана?
– Це — моя ідея, дуже цього хотілося. Проєкт «Тато-Фея» розрахований на те, що тут працюватиме 50% чоловіків. Із часу створення у 2020 році й до повномасштабної війни, у нас вони були. Наш співзасновник Артем Сачук, який загинув на війні, завжди говорив, що ми недооцінюємо чоловіків як педагогів. Тому я хотіла, щоб ветерани у нас обов’язково працювали. Вдалий досвід із Олександром «Барменом» (він поки що єдиний чоловік у колективі) тільки підкріпив мою позицію. У мене завжди відкриті вакансії для ветеранів, навіть якщо їх немає, то я їх створю.
– Взяти людину на роботу — велика відповідальність. Ви просили рекомендації? Що було важливим?
– Звичайно, мені важливо — хто ця людина. Ті, хто порекомендували Олександра і дали йому мій номер, знають мою вимогливість. Тому я впевнена, що людина з їхніми рекомендаціями має шанс на роботу тут. Далі я точно знала, що він пройшов реабілітацію і працює над собою. Мені відомо, що він в Українському ветеранському об’єднанні, а це свідчить про активну громадянську позицію і є важливим у психологічній стабілізації людини.
– Згадайте першу розмову при прийнятті Олександра на роботу. Які вимоги Ви поставили?
– З моменту, як він зателефонував мені і до офіційного оформлення, пройшло дві доби. При прийнятті на роботу я пояснила, що є багато чоловіків, які були в освіті й після повернення знову там працюватимуть. Але серед людей, які прийдуть у дошкілля без педагогічної освіти та досвіду роботи з маленькими дітьми, він буде першим. Я буду ховати його від журналістів, скільки зможу (сміється), але його знайдуть і братимуть інтерв’ю, бо він буде першим ветераном-вихователем. Якщо він не готовий бути публічним, взяти на себе цю відповідальність, то хай не береться. Сашко сказав, що він не медійна особа. Я йому пояснила, що іншого варіанту не буде.
– На яку посаду брали?
Нині він – вихователь ясельної групи, працює з дітками від 9-ти місяців до 2-х років. Вимоги до всіх вихователів однакові, працюють на рівних: догляд за дітьми, годування, перевдягання підгузків, навчання, плюс фізичне виховання. На роботу він прийшов у липні. Через півтора місяці вийшов на повну ставку. До цього був асистентом (дивився, вчився). Справляється успішно і з собою, і з дітками. Знаєте, у нього талант бути вихователем. Ми з колегами спокійні.
Людмила Лобачова
Фото «Історика» та зі сторінки «Бармена» (О. Ковальчука) у мережі «Фейсбук»
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
