Загарбницька жорстока російська війна принесла в Україну багато різних бід. Серед них і вимушене переселення людей через окупацію, бойові дії. У Хорошівській громаді станом на кінець червня 2023 року перебувають на обліку в Центрі надання адміністративних послуг 1088 внутрішньо переміщених осіб. Із них 375 – діти.
Публікуємо розповіді переселенців, які нині проживають у Хорошеві. Вони діляться своїми бідами й радощами, як їм доводиться долати труднощі життя в період війни і вимушеного переселення.
Юлія Солоха, переселенка з Херсонщини, розповідає:
«Для переселенців найбільша проблема – знайти житло. А коли є дах над головою, хоч скромненький, тоді трохи легше вирішувати всі інші проблеми.
Мій чоловік служив в АТО, а зараз в Херсонській теробороні. Із міркувань безпеки він відправив мене з сином і донькою на більш безпечну територію в Україні. Спочатку ми були на Черкащині. Щось там ми почувалися не дуже затишно. Не прижилися. Трохи мешкали в Києві. Але там теж неспокійно через ворожі атаки, часто не було світла, води. З двома дітьми жити в таких умовах важко. Поїхали в Хорошів. Тут є далекі родичі. Прибули ми разом кілька сімей. Спочатку жили всі в будинку у знайомих. Все було добре, але нас багато, та й довго користуватися гостинністю людей незручно.
Потім приїхав чоловік, звернувся особисто в селищну раду щодо допомоги із помешканням для нашої сім’ї. Нам надали соціальне житло. Квартиру в двоповерховому колишньому гуртожитку. Найголовніше – мати дах над головою. А коли більш-менш тихо, то тоді починаєш пристосовуватися до нового життя. Діти навчаються у ліцеї №2. Стосунки у них з однокласниками і вчителями добрі, їм все подобається. Я вдячна колективу закладу.
Я приходила в будинок культури плести маскувальні сітки, познайомилася тут із працівниками. Мене запросили співати в хорі. Репетиції відвідую із задоволенням. А коли з колективом хору поїхали на обласний конкурс імені Анатолія Пашкевича у Баранівку і посіли там перше місце – то взагалі для мене було велике свято і радість.
Намагаюся бути активною в житті селища. Мені тут подобається. Добрі, привітні люди. Маю вже багато знайомих і друзів. Беру участь у благодійних ярмарках, була в ролі аніматора, а нещодавно робила діткам аквагрим. Мені радість і дітям, і є користь для спільної справи.
Нам подобається в Хорошеві. Проте дуже хочеться додому. Весь час хвилююся за чоловіка, за наших захисників на фронті, серед яких є наші близькі родичі. Найбільше чекаємо Перемоги і миру, щоб повернутися в рідні місця і продовжити спокійне, розмірене життя, як до війни. Але Хорошів ми дуже полюбили і будемо сюди приїздити в гості».
Світлана Павлюк, ВПО із Бахмута.
Ми приїхали із самого Бахмута. Я все життя працювала на залізниці. Чоловік теж мав непогану роботу. Тяжко трудилися. Мали житло в місті. Допомагали дітям. Жили з 2014 року теж в умовах війни, весь час було неспокійно, але якось мешкали, працювали, сподівалися на краще. А тут після 24 лютого минулого року ще більша біда прийшла. Ми вимушені були покинути своє місто. Чоловік поїхав на свою малу батьківщину, сюди в село, а я з донькою і внуками спочатку була у Львові. Чоловік трохи раніше переніс інсульт, а потім ще й серйозно травмувався. Я змушена була приїхати сюди. У Хорошеві разом проживаємо у найманому приватному будинку. Ми передпенсійного віку. Обоє хворі. Дуже часто викликаємо «швидку». Правда, приїздять і надають допомогу, за що ми їм дуже вдячні.
Від Хорошівської селищної ради та управління соціального захисту отримуємо необхідну допомогу, гуманітарні набори. Так як живемо на чоловікову пенсію по інвалідності ІІІ групи, то нам дуже важко. На всьому економимо. З його хворобою можна оформити ІІ групу. Проте на це треба і час, і сили вистоювати в чергах, їздити на комісії. А ні сил, ні засобів у нас уже немає.
Дуже важко нам жити у будинку без зручностей. Вода в криниці. У холодну пору треба топити дровами. Здоров’я у мене уже немає, щоб носити воду, мені це дуже трудно. А чоловік сам потребує постійної сторонньої допомоги. Важко нам.
А ще добивають новини з фронту. Бахмут розбитий повністю. Пошкоджений наш будинок. Без житла залишились сім’ї наших дітей. А ми туди вкладалися все життя. Це дуже боляче. Єдина надія на Перемогу і на підтримку держави. Ця надія й допомагає якось жити й долати труднощі. Не здаємося. Тримаємося.
Клавдія Черненко, переселенка з Покровської громади Донеччини.
Літнє подружжя Клавдії Сергіївни та Федора Григоровича Черненків нині винаймає приватний будинок у Хорошеві. У наше містечко вони приїхали навесні 2022 року, коли вдома стало зовсім гаряче.
Раніше мешкали в Покровському під Бахмутом. Спільно прожили майже 58 років. Виростили дітей, мають онуків, діждали правнуків. Війна у їхній дім прийшла ще із 2014 року. Понад 8 років вони проживали в складних умовах воєнних дій. Проте працювали, господарювали. Мали прекрасний власний будинок, підсобні споруди, гаражі, тримали господарство, займалися бджільництвом. Проте уже після повномасштабного вторгнення тікали, рятуючись від смерті, і залишилися, в чому були. Будинок нині зруйнований. Усе, що наживали тяжкою працею упродовж життя, втрачено.
Пані Клавдія розповідає: «Усе наше життя вирване з корінням. І нам тепер дуже тяжко. Я хворію. Погано ходжу. Чоловік теж уже має проблеми зі здоров’ям, та й вік бере своє. Але дякуємо добрим людям, що нам допомагають. І в лікарню скільки звертаємося – завжди медичні працівники гарно надають нам допомогу. У нас дуже добрі сусіди, завжди усім діляться, підтримують і морально, й усім, чим можуть.
Тут у Хорошеві, живуть хороші люди, добрі, співчутливі. Дякую керівництву громади за увагу. І всім людям, що допомагають нам у такий тяжкий час».
Підготувала Надія Панченко
