Мрії
Ірина упевненими кроками йшла тротуаром. Світило сонечко, його проміння приємно обіймало тіло, легкий вітерець розвівав волосся, що спадало на плечі з-під кепки.
У наплічнику в дівчини лежав диплом кухаря. Ірина крокувала вулицею, і солодкі мрії крутилися в голові. Тепер вона повністю вільна людина. Найближчим часом звернеться в кафе, де проходила виробничу практику. Там директорка обіцяла їй місце кондитерки. Буде сама собі господиня. Матиме зарплату, придбає такий одяг, який подобається саме їй, а не мамі з вітчимом, зніме собі житло і не бачитиме щоденних п’яних розбірок та сварок між батьками.
У своїх мріях вона трохи відлетіла від реальності й у русі ненароком зачепила плечем хлопця, що стояв у гурті товаришів на тротуарі. Обернувшись, очима зустрілася з лагідним поглядом блакитних очей. Усміхнулася. «Вибачте», – сказала і вже хотіла йти далі, але хлопець голосно й весело промовив: «Не вибачу! Тільки після поцілунку!»
Реальність
«… Гай-гай, коли ж то було?», згадувала Ірина, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі. На неї дивилася змучена, стомлена, літнього віку жінка зі згаслим поглядом, із сивим пасмом волосся, що вибилося з-під старої тернової хустки. На лобі та лівій щоці красувалися великі синці. Руки боліли, бо також зазнали ударів, поперек ломило, нога теж була в синяках.
Чи ж про таке життя мріяла Ірина понад 20 років тому? Вона, молода і вродлива, потонула тоді в тому озері блакитних очей. Познайомилися з Іваном, почали зустрічатися. Невдовзі й були заручини, а потім весілля. З роботою в місті не склалося. Поки Ірина захищала свій диплом, директорка на обіцяне місце взяла іншу людину. В Івана в будівельній компанії, де він працював, відбулося скорочення. Він теж залишився без роботи. Вирішили їхати жити в село, до його батьків. «Будемо хазяювати. Продаватимемо городину на базарі. Я звик, у цьому виріс», – казав чоловік.
І ось вона, міська дівчина, яка зроду не знала, що таке город, господарство, корова, – змушена була все це освоїти. Не зразу виходило. Проте свекруха виявилася доброю і лагідною жінкою – усьому навчала з розумінням і турботою. Потихеньку Ірина стала сільською господинею. Вставала вдосвіта, лягала пізно. Треба було діткам дати лад – а вони трійко народилися одне по одному. Господарство і город доглянути. Спочатку Іван намагався в усьому допомагати. Потім вони порахували, що їхня праця дуже дешево обходиться, і тих заробітків, що вони мають із базару, не вистачає, щоб утримувати сім’ю. Та вже й старшенькі до школи пішли. Витрати збільшилися.
Котилася торба …
Іван став шукати роботу. Проте нічого путнього не траплялося. І свої невдалі пошуки він став запивати з такими ж друзями-невдахами. Потроху в родину підкрадалося непорозуміння, сварки, образи, взаємні звинувачення у неспроможності. Чоловік усе частіше став заглядати до чарки. І коли Ірина після цілого дня тяжкої праці й догляду за дітьми, стомлена й змучена, мріяла, щоб спокійно впасти в ліжко, – приходив п’яний Іван і починав їй розказувати, що саме через неї вони так погано живуть. Бо вона не вміє розумно вести господарство, викидає на вітер гроші, за собою не дивиться – перетворилася на стару бабу. І так день за днем, тиждень за тижнем спочатку словесні образи і докори дошкуляли, а згодом Іван почав і руки простягати. Не раз Ірина ховала від людей синяки на обличчі та тілі.
Жалітися нікому. Свекруха померла. А мамі й вітчиму давно не було діла до неї. Жінка шукала якогось виходу… Спочатку чарка оковитої приносила полегшення. Потім однієї стало мало…
Рух по колу
Якось заглянула сусідка Тетяна. Раніше вони мало спілкувалися, бо родина Тетяни – віруючі люди. Щодня молилися, в неділю обов’язково ходили до церкви. Ірина виросла в зовсім іншому світі. Не знала жодної молитви. Тому сприймала сусідів як далеких і незрозумілих людей. Тетяна простими словами намагалася достукатися до заблукалої і пояснити, що їхня родина помалу котиться в прірву.
Ірина намагалася використовувати хоч якісь моменти просвітління в постійному мороці п’янок Івана і своїх частих звертань до чарки. У моменти, коли було усвідомлення, що з цим треба щось робити, інакше загине родина, намагалася говорити з чоловіком. Проте не все так просто. Декілька разів вони разом все ж пробували позбутися цієї вади, йшли по допомогу до віруючих, які відгукувалися на їхні потреби та підтримували. Проте залежність від алкоголю міцно тримає. Через якийсь час все знову поверталося на старі рейки. Звичку дуже важко побороти. Все повторювалося по колу лише з більшою силою: образи, лайки, звинувачення, і додавалося ще шарпання, ляпаси, а далі… Далі й знову доходило до того, що Іван піднімав руку на Ірину. Часто все це відбувалося на очах у дітей. Навіть одного разу вони рятували маму (після побиття відливали водою, викликали швидку допомогу). Іван щоразу наступного дня після таких випадків просив прощення, обіцяв, що кине пити, влаштується на роботу. Проте час ішов, нічого не змінювалося. Ставлення чоловіка до Ірини було все гіршим, щодалі жорстокішим.
Надія на краще
Після чергового побиття Ірина прийняла рішення подати на розлучення. Добрі люди допомогли зібрати й підготувати документи, заразом і про стягнення аліментів на дітей.
Іван, коли про це дізнався, був дуже злий, сипав погрозами. Обіцяв вигнати Ірину з дітьми з хати, бо це будинок його батьків. Потім у періоди якогось просвітління від алкогольного дурману він приходив, знову просив вибачення та обіцяв змінитися. Ірині дуже хотілося, щоб усе було, як колись, – спокій, тиша, любов… Хотілося тепла і затишку. Пам’ять повертала до тих часів, коли побачила блакитний погляд і почула: «Тільки після поцілунку!» Пригорнутися, окрім дітей, не було до кого… Жінка не раз іще вірила своєму кривднику, забирала документи із суду. Знову вкотре проходила пекельні кола знущань і насильства і знову тонула в мороці біди…
У такі моменти лише непідкупне дзеркало показувало жінці, що так далі не можна.
Допомога прийшла несподівано: працівники мобільної бригади соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства Хорошів 21.1 під час профілактичної роботи виявили їхню родину. Клопітка, напружена робота психологині бригади та соціальної працівниці дала свої результати.
Ірину вони направили в бюро безоплатної правової допомоги. Там теж фахівці надали їй консультацію щодо розлучення та права проживання в будинку кривдника. Працівники відділу виконавчої служби допомогли жінці отримати заборговані аліменти.
Ірина має надійну постійну підтримку від мобільної бригади, управління соціального захисту. Вона отримала допомогу продуктами харчування. Розпочалась робота щодо працевлаштування жінки та її лікування від алкогольної залежності.
Тепер Ірина в дзеркалі бачить немолоду жінку, проте зі світлим поглядом, повним рішучості змінити своє життя й надією на краще майбутнє для себе та дітей. Вона стала більш впевненою, сміливою, рішучою у своїх діях і вчинках. Має багато планів на подальше життя.
Рука допомоги
Фахівці Мобільної бригади, що працюють за підтримки фонду ООН в галузі народонаселення UNFPA та партнерської підтримки ГО «Інноваційні соціальні рішення», отримують моральне задоволення від своєї праці, коли переконуються, що життя їхніх клієнток і клієнтів змінюється на краще, що люди, які жили в умовах насильства, зуміли розірвати це коло і відчути себе гідними людьми.
Якщо хтось побачив у власному житті схожі моменти із життя героїні матеріалу Ірини, радимо звертатися за допомогою до фахівчинь мобільної бригади: тел. 0505329519, Хорошів, вул. Героїв України, буд. 6, другий поверх, Мобільна бригада з соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства, насильства за ознакою статі.
УВАГА! Вся інформація, що надходить до цієї служби, є конфіденційною (не підлягає розголосу).
(Текст створено у співпраці з Мобільною бригадою на основі реальних подій. Імена змінено.)
Підготувала Світлана Федоренко
