Наша землячка із Хорошева Юлія Шевченко близько десяти років працює в Національному симфонічному оркестрі України валторністкою. У складі цього прославленого колективу представляє Україну у світі. Вона належить до невеликої когорти жінок у духовій музиці України, які працюють на високому фаховому рівні. Це досвідчена музикантка, упевнена в своїх силах і можливостях людина, що почувається на своєму місці в улюбленій професії.
У музиці з дитинства
Юлія з дитинства займалася музикою. Вона закінчила Володарськ-Волинську (тепер Хорошівську) музичну школу. Навчалася по класу фортепіано, а на останньому році паралельно почала освоювати кларнет. За рік, завдяки викладацькій майстерності вчителя Валерія Устимовича та власній наполегливості, вона освоїла новий інструмент і стала студенткою відділу духових інструментів Житомирського музичного училища ім. В. С. Косенка. Там викладач Валентин Бондарчук запропонував їй обрати основним інструментом валторну. Вона погодилася. «Якщо чесно, – я толком не мала уявлення, що це за інструмент. Вирішила спробувати. І почала все з чистого аркуша», – згадує Юлія.
І знову завдяки спільним зусиллям викладача й студентки все вийшло добре. Обдарована дівчина часто брала участь у різних концертах на сценах Житомира й області, перемагала у всеукраїнських музичних конкурсах.
У період навчання в музичному училищі Юлія працювала в Житомирському муніципальному оркестрі. У складі цього колективу вона брала участь у фестивалі духової музики у рідному селищі, який у Хорошеві проводиться традиційно упродовж багатьох років.
Після закінчення з відзнакою Житомирського музичного училища дівчина продовжила навчання в Одеській національній музичній академії імені А.В. Нежданової з фаху валторни. Продовжила брати участь у музичних конкурсах, міжнародних і всеукраїнських із сольного виконання, де також здобувала перемоги. Була учасницею симфонічного оркестру Одеської музичної академії, духового оркестру, оркестру оперної студії свого навчального закладу.
Ще студенткою наша талановита землячка взяла участь у конкурсі на заміщення вакантної посади в Національному симфонічному оркестрі України. Пройшла успішно і конкурс, і випробувальний термін. І нині вона щодня наполегливо працює над удосконаленням своєї професійної майстерності.
Зі своїм колективом під керівництвом диригента Володимира Сіренка вже подорожувала з концертами Україною і побувала в багатьох країнах світу.
Довелося долати стереотипи
Духові інструменти ми звикли бачити переважно у чоловічих руках. Тому жінка з валторною – образ, який суперечить традиційному уявленню.
Юлія розповідає, що на момент 2005 року, дійсно, це було майже екзотикою.
Особливо це стосувалося мого невисокого зросту і чималих розмірів валторни. Було певне неспівпадіння у візуальному сприйнятті. Про те, чому я працюю саме з таким інструментом, мені частіше доводилося пояснювати музикантам. Бо саме колеги мене запитували, як так сталося, що я, дівчина, і граю на такому інструменті. А я розводила руками і не знала, що сказати.
Але вже останніми роками цей стереотип потроху зник. Дівчат у духовій музиці не так багато, не 50 на 50, але нині це не є дивиною, а стає ближчим до норми.
Є дівчата у вищих музичних закладах – академіях, консерваторіях – в Одеській, Київській, які вчаться на духових інструментах – на трубах, тромбоні, фаготі, є й на валторні. Конкретно в моєму оркестрі є тільки флейтистки і фаготистка. Трубачок, тромбоністок поки що немає. Проте, як я спостерігаю, інтерес до духових інструментів у дівчат зростає.
Присутність жінки в духовому оркестрі – це нетрадиційно для українського культурного середовища. У наших європейських сусідів не є екзотикою, якщо дівчина грає на трубі, тубі, валторні, наприклад. Для них це не якесь диво, а норма.
І там, якщо якась дитина, незалежно від її статі, хоче грати на будь-якому інструменті, – то обмежень немає.
Раніше була переконана, що оскільки я в меншості серед чоловічого колективу духовиків, то необхідно бути в усьому на їхньому рівні. Я вважала, що не можу жалітися, якщо щось болить, якщо тяжко носити важкий інструмент у дорозі. Вважала, що хоч у мене є чисто жіночі потреби, озвучувати їх не можна.
Зараз я кажу про свої потреби, й оточення нормально сприймає. Ми стаємо все більш толерантними одне до одного та чутливішими. Звичайно, ми люди, усі маємо право бути недосконалими, мати свої проблеми, слабкості, і це не робить мене менш професійною або якоюсь не такою через те, що я жінка. Я така ж людина, як і всі інші. Але щоб це глибоко усвідомити – знадобилися роки праці й над собою.
Свобода вибору
- Я за власним бажанням обрала те, чим займаюся. У цьому свобода. Оркестр – це мій усвідомлений вибір. Моя свобода в тому, щоб досягти абсолюту, гармонії у звучанні оркестром. Тут ти творець, частинка спільної праці. І в цьому й є свобода. Бо я саме цього хочу, до цього прагну, саме для цього працюю щодня.
Я можу планувати час досить вільно, проте є певні обмеження, бо графік гнучкий. У нашому оркестрі працюють різні жінки. Інколи через сімейні обставини дехто не може виїхати на гастролі. У такому випадку в оркестр запрошують музикантів на заміну і в цілому ставляться з розумінням.
Особисто я не можу говорити про якусь жертовність, чи я чимось обділена, що маю таку роботу. Навпаки – багато дуже бонусів, які ми отримуємо: можливість подорожувати, працювати з музикантами світового рівня, виступати в різних відомих залах, працювати за кордоном…
А щодо розподілу часу на роботу й особисте чи сімейне життя – тут, мабуть, вирішується якимись домовленостями з близькими.
Кожен і кожна обирає, на чому концентруватиметься в житті. Хтось може робити багато справ потрошку. А хтось обирає головну справу життя й віддається їй повністю. Тоді зрозуміло, що якісь інші сторони можуть просідати І це, мені здається, нормально, бо людина не може бути всеохопно реалізованою в усіх сферах. І дуже добре, коли вона усвідомлює й обговорює це в родині, що не може приділити близьким уваги саме тут, бо перебуває в іншій сфері діяльності, яка для неї дуже важлива.
Я ж намагаюся балансувати в різних сферах. Наприклад, цікавлюся психологією. А музика нерозривно пов’язана з психологією. Так що тут тісний взаємозв’язок між моїми інтересами.
Ще цікавлюсь книгами. Люблю читати, слідкувати, як розвивається книжковий ринок в Україні. Я слідкую за книжковими клубами, ходжу в книгарні. Люблю не просто читати, а й оцей культурний сегмент нашого життя, пов’язаний із книгою і читанням, і особливо, як саме це працює під час війни, як розвивається книга під час війни.
Я люблю також музику, ходжу на концерти. Проте музику я слухаю лише цілеспрямовано. Це переважно українські виконавці. Попмузика, андеграунд, сучасна академічна.
Музика гартує характер і тіло
- Так, музика гартує і характер, і тіло. Це дуже інтелектуально-фізична праця, яка потребує усвідомленості, великої роботи над собою. Ми люди, тому доводиться переборювати і лінь, і небажання займатися, і потурання якимось фізичним слабкостям. Це нормально, бо ми не роботи. Але усе це долати допомагає щоденна звична робота з інструментом. А ще праця над собою – це може бути читання книжок, відвідування якихось виставок, спілкування з друзями. Адже особистий розвиток і все, що надбане, ти можеш реалізувати у професії. Сила волі тут теж відіграє велику роль. Проте найкраще працює саме щоденна рутина. Ми знаходимо силу у своїх щоденних ритуалах, які нам доступні. Те, що стає звичним, із часом приносить задоволення.
Війна і музика
- Коли почалося повномасштабне вторгнення, я подумала, що мій інструмент залишиться десь далеко і надовго, що музична діяльність закінчилася. Не уявляла, як може співіснувати музика й війна. Це дуже страшно. Але у квітні минулого року я перебувала з родиною у Литві, там почала шукати роботу. Мені написали українські музиканти й запросили на гастролі по Європі.
Це був крок до виживання й усвідомлення, що ми можемо щось корисне робити і за допомогою музики, творчості українських композиторів.
Зараз ми разом із колективом Національного симфонічного оркестру їздимо на гастролі, розповідаємо про Україну, нагадуємо всім, що у нас зараз війна, що в небезпеці не лише наша держава, а й увесь цивілізований світ. Сприймають нас за кордоном дуже добре. Захоплені оплески глядачів надихають. За останні роки ми побували у Великій Британії, Німеччині, Швейцарії, Китаї, Польщі й інших країнах. Виконуємо твори переважно українських композиторів: Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Максима Березовського, Миколи Лисенка та інших, а також Яна Сібеліуса, Ріхарда Штрауса, Людвига Бетховена, Макса Бруха.
Усвідомлення того, що спільно з колективом робиш важливу справу, окрилює і допомагає долати труднощі. Моя валторна й українська музика допомагають розповідати світові про Україну.
Надія Панченко
Фотографії та фрагменти відео – зі сторінок у соціальних мережах Юлії Шевченко. Підготовлено до публікації редакцією газети “Прапор”.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
