За вікном – зоряне небо. Дерева під стінами іршанської п’ятиповерхівки похитують своїм гіллям від легенького вітерцю, а в кімнату падає тінь. Не спиться Миколі Тодосійовичу. У такий час, коли все кругом затихло, його відвідують різні думки, а найчастіше – спогади. І найсвітліші, найбільш теплі картини виринають у пам’яті саме про дитинство, про велику батьківську родину, про хату, де мати сповивала, про свіжий хліб із печі, запах скошеної трави, змолоченого збіжжя. А найчастіше – про тих рідних людей, кого уже давно немає на цій землі, але хто живе у пам’яті й на старих фотографіях.
Микола Тодосійович згадує: «Пам’ятаю, як ми з братом Іваном бігали через лісок до діда Івана і баби Ганни Ходаківських. Вони в той час жили на хуторі Ходаки неподалік нашого села Гуто-Добринь. У їхній хатині виростали п’ятеро синів і дві доньки. Родина пройшла тяжке життя. Про це мені розповідали тато й тітки Антоніна і Марія.
Усі дідові й бабині сини були закохані в музику. Антоніна і Марія теж грали на балалайках. Родина була співоча і музикальна. Я часто у вихідні приходив до своїх рідних, і коли вони починали грати, то долучався теж, граючи на гармонії. Почуттів, які тоді охоплювали всіх нас, – словами не переказати.
Коли розпочалась кривава Друга світова – всі батькові брати пішли на фронт. Одна за одною до діда Івана і баби Ганни із фронту приходили сумні звістки.
Три брати батька: Олександр, Петро, Єлисей – ще до війни призвались в армію. А коли почалась війна, то їх одразу мобілізували на фронт. Ще один батьків брат Віталій був льотчиком. Усі, окрім Віталія, загинули, захищаючи свою Батьківщину від ненависного ворога.
Мій тато, Тодось Іванович, під час війни потрапив у оточення німецьких військ під Шепетівкою. Слава Богу, йому чудом вдалося вирватися із смертельних рук ворога. Після війни його улюбленою професією було лікування тварин.
Батьків брат Віталій в одному з повітряних боїв пошкодив легені. Після довгого лікування його комісували. Спливають у пам’яті ті дні й вечори, коли дядько Віталій приходив до нашої оселі в Гуто-Добринь і грав на улюбленій скрипці. А мій тато йому підігравав на мандоліні. Це були неповторні миті. А ще дядько дуже гарно малював. На згадку про його талант нам залишився портрет мого татуся і картина, де зображена їхня батьківська хата.
У 1947 році дядько Віталій помер. Це був не тільки талановитий військовий пілот, а й музикант, художник, і люблячий чоловік. Його дружина Валентина від туги через два роки полинула до свого чоловіка.
А мій тато грав на багатьох струнних інструментах, в тому числі й на скрипці. Був учасником сільського духового оркестру – грав на басу і барабані.
Мої батьки Ольга Іванівна і Тодось Іванович прожили у шлюбі 50 років. Вони були гарним прикладом для своїх дітей. У 1980-му році вони разом із родиною відзначали це свято. Були урочистості в Добринській сільській раді».
І ще багато-багато може згадати й розповісти Микола Тодосійович про свою талановиту родину, про гідних людей, які уміли і вправно трудитись, і змістовно відпочивати. Вони любили світ, людей і передавали душевне тепло й таланти своїм дітям, виховувати людську гідність і любов до Батьківщини.
Саме таким відповідальним, ретельним, завзятим, беручким до різних справ, обдарованим у багатьох сферах вийшов зі своєї прекрасної родини і наш земляк, нині житель Іршанська, Микола Тодосійович Ходаківський.
Він написав шість книг про рідний край, його прекрасних людей. Багато років він є позаштатним кореспондентом газети «Прапор», дописував у «Житомирщину», газету «Іскоростень», є членом Національної спілки журналістів України. Багато років пан Микола чесно трудився в галузі культури, а пізніше – в Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті.
Микола Тодосійович упродовж усього свого життя намагався і робив добрі справи. Не для слави, а за покликом душі. Бо так навчили батьки, бо того вимагало сумління. За своє трудове життя зробив багато благодійних справ. Та й, уже перебуваючи на пенсії, не сидить, склавши руки. За можливості, робить подарунки для діток із багатодітних родин до Дня Святого Миколая. В Іршанську музичну школу подарував власну гармонь.
Свою велику працю – краєзнавчі книги – він залюбки дарував бібліотекам і музеям.
Коли вже літа і слабке здоров’я не дозволяють серйозно займатися городництвом, іншими справами, то Микола Тодосійович захопився створенням картин методом викладки алмазними зрізами. Робота потребує терпіння, наполегливості. Проте, коли є результат – вийшла гарна картина, то на душі радісно. І завжди знайдеться причина, щоб комусь ці роботи подарувати. Ось, наприклад, кілька таких картин-ікон пан Микола подарував місцевому Іршанському храму Покрови Пресвятої Богородиці. Віднедавна його картина з квітами прикрашає редакцію газети «Прапор».
Де б не перебував Микола Тодосійович, де б не ходив – він скрізь любить підтримати порядок. Особливо цим займається у своєму будинку й навколо нього. Оформив художнім розписом під’їзд. Біля будинку, де тільки це можливо, – висадив різні квіти і доглядає за ними. Піклується про квіти й зелені насадження біля пішохідної доріжки. Це приносить радість і задоволення й самому пану Миколі, та й перехожі завжди милуються красою та пахощами доглянутих рослин.
Дуже тяжко спостерігати йому, коли люди смітять навколо, не поважаючи праці комунальних служб, не думаючи про своїх співгромадян та про те, в якому середовищі перебувають діти селища. Тому він завжди, коли бачить сміття – збирає його. Але часто йому в цьому допомагають діти й просто перехожі. Він, як літня людина, є у цій справі прикладом для інших.
Отак і живе наш земляк поважного віку, стомлений роками, працею, хворобами, але не скоряється обставинам, а намагається жити повноцінно і завжди творити добро, аби залишити гідний слід на землі.
Підготувала Світлана Федоренко
