Порівняно недавно у нашому суспільстві стала більш-менш доступною психологічна допомога. Проте навіть за можливості отримати, наприклад, фахову консультацію практичного психолога чи іншого спеціаліста, далеко не всі наші співвітчизники готові за нею звернутися. На жаль – це шкідливий спадок ще радянських часів.
Хоча зараз в Україні є багато висококваліфікованих психологів, проте їх сьогодні, з огляду на потреби людей, що живуть в умовах затяжної війни, катастрофічно не вистачає, щоб забезпечити належну і вчасну психологічну допомогу тим, хто потребує. Аби напоїти усіх тих спраглих, чию душу ще можна вилікувати словом чи розпізнати потребу у допомозі іншими спеціалістами, психологи в громадах – дуже важливий ресурс.
Вартим уваги є досвід роботи практичної психологині Ольги Котюк із Хорошева.
Пані Ольга постійно активно навчається, впроваджує свій досвід у життя із учнями шкіл, де працює, а також проводить навчання для колег та дітей інших загальноосвітніх закладів.
– Повномасштабне вторгнення усіх нас змінило. Чи це нормально? Які реакції можна вважати нормальними, а які ні? Як навчитися реагувати без шкоди для здоров’я на те, що відбувається навколо?
– Змінюватись, взагалі, нормально. Це називається адаптогенез. Виживали завжди ті, хто змогли відповідним чином змінитися й адаптуватися (іноді це – про силу, а іноді – про витривалість чи розум; певні конкретні навички та якості, доречні до теперішнього часу). І от питання скоріше в тому, чи ми справді змінилися, а чи впали в анабіоз і намагаємося просто перечекати.
Треба розуміти, що травматичний досвід (війна) триває, і ті реакції, які раніше здавалися ненормальними, зараз є адаптивними (нормальна реакція на ненормальні обставини). Інше питання – що з ними робити? А робити варто.
Допомагають справлятися із проблемами, викликаними затяжним стресом, участь у групах підтримки. Там людина взаємодіє і спілкується з тими, що переживають подібне. Коли ви бачите, що в своїх реакціях ви не самотні, – відбувається нормалізація сприйняття людиною своїх складних почуттів. А далі – дійсно, треба робити якісь конкретні кроки, якщо ці реакції погіршують якість вашого життя. Йти до спеціалістів, робити спеціальні техніки і вправи, не намагатися вивезти усе самотужки, учитися просити про допомогу, не «призначати» самостійно собі ліків (особливо транквілізаторів; валер’яночку ще попити можна, а щось серйозніше – не варто, навіть якщо у сусіда всі схожі симптоми). Посттравматичний стрес, панічні атаки – це все неприємні речі, але з ними можна ефективно працювати.
– Для того, щоб працювати із дітьми у такий складний час, потрібно постійно підвищувати свій професійний рівень. Де і як Ви навчаєтеся?
– Наразі відкрила для себе таку сферу, як громадський сектор (як у плані навчання, так і роботи). Багато міжнародних громадських організацій та українських пропонують різноманітні ініціативи щодо поліпшення психологічного стану населення (особливо дітей). Там фахівців навчають спеціальним психотехнікам зцілення і програмам роботи з травматичним досвідом. Слухачі навчаються моделям психологічного відновлення та посилення стресо- і життєстійкості. Часто ці навчання є або безкоштовними або за порівняно символічні внески. Звісно, там вимагають продемонструвати свою участь, довести, що ти хочеш не просто взяти участь у навчанні, а понесеш ці знання далі, й вони працюватимуть для людей і суспільства, стануть ресурсом для відновлення багатьох.
Я намагаюся не пропускати нагоди поповнити й вдосконалити свої знання і вміння. Іноді це трохи навіть стомлює, але теми, які пропонуються, такі актуальні й цікаві, що просто важко встояти, вірніше, всидіти на місці. Найбільш масштабні навчання/курси, які я проходила останнім часом, стосувалися психологічної підтримки і психологічного відновлення людей, що постраждали від війни. Важливим для моєї роботи також був курс щодо ненасильницької комунікації, ненасильницького підходу до порозуміння та партнерства. Я підвищила свою кваліфікацію з проблеми побудови позитивної життєвої перспективи та розвитку життєвих навичок у підлітків у часи невизначеності. Дуже актуальним на сьогодні є курс «Діти та війна: навчання технік зцілення», а також «Терапія природним середовищем у посттравматичній роботі з дітьми». Мій професійний багаж суттєво поповнився, я максимально застосовую здобуті знання у своїй роботі психолога закладів освіти.
Але кількість годин/ставок психолога не покриває потреби населення в такій допомозі. І дійсно, тут на допомогу приходять різні проєкти.
– Які проєкти реалізуєте зараз?
– Зараз я працюю у проєкті «ПОРУЧ» від Всеукраїнського громадського центру «Волонтер» і веду групи підтримки для дітей та дорослих.
Нещодавно також завершила проєкт із підтримки психологічного добробуту від MONDO в Україні.
На стадії завершення проєкт, створений у співавторстві з пані Валентиною Онофріюк за підтримки БФ «Добробут України». Ми назвали його «Твої емоції – важливі! І потреби – теж!». Він передбачав роботу зі складними емоціями і незадоволеними потребами через навички ненасильницького спілкування. Це був мало бюджетний, але дуже змістовно наповнений і тому досить складний у реалізації проєкт. Тим більше, що, окрім проведення заходів, на наші плечі лягли організаційні, адміністративні й бухгалтерські питання, які вирішувати було дуже нелегко. Але, може, тому особливо пишаюся, що вдалося усьому цьому дати раду – відчула себе не просто хорошою спеціалісткою у своїй сфері, але й людиною, що може продукувати цінні ідеї.
Власне, в цьому проєкті, окрім заходів для педагогів з оволодіння техніками ненасильницького спілкування, я проводила індивідуальні психологічні консультації для жителів нашої Хорошівської громади щодо запитів, які стосуються емоційної сфери. І для мене це була надзвичайно важлива місія, бо дуже хочеться нести психологічну культуру в маси й підвищувати рівень психологічної свідомості людей.
Для цього я ще веду свій професійний мініблог – сторінку у фейсбуці, де ділюся роздумами на психологічну тематику. Для цього притягую, які тільки можу, проєкти, щоб для наших людей була можливість спробувати на смак, як діє психологія і як вона здатна вплинути на якість життя.
Я регулярно проходжу особисту терапію і розумію, наскільки це здатне змінити нас і наше сприйняття життя. У цьому контексті згадується професійний анекдот: «Не тратьте зайві гроші на речі, розваги і т. ін., а тратьте на психотерапію, бо немає різниці, в яких кедах (брендових чи ні) ви гуляєте по Парижу (Берліну, Ніцці), якщо всі навколо винні». А проєкти часто дозволяють спробувати, як діють психологічні інтервенції (консультації, групи підтримки тощо), роблячи їх доступними для багатьох охочих. Хоч насправді це досить коштовні речі, за які довелося б заплатити чималу суму. Тому щиро усім рекомендую: коли бачите подібні можливості у вигляді проєктних ініціатив, – долучайтеся. Вони переважно якісні (за рідкісними винятками, які бувають у будь-якій сфері), і спеціалісти, що у них працюють, проходять комплексний, з великим конкурсом відбір, потім спеціалізовані навчання та супервізії, тобто перевірки того, наскільки добре вони справляються з цією роботою.
– Які маєте плани на найближче майбутнє?
– Щодо планів на майбутнє, то зараз – це продовження роботи з групами підтримки у проєкті «ПОРУЧ». У першу чергу, з дітьми і підлітками, але також хочу працювати й з дорослими. Зараз, наприклад, веду таку групу для психологів і соціальних педагогів громади. Дуже вдячна аудиторія. Вони охоче вбирають усе, що даєш, втілюють і вдячно реагують. Хотілося б подібні групи організовувати й далі – для педагогів, батьків, можливо, дружин військових та внутрішніх переселенців. Хочеться також, щоб був на це запит – від лідерів певних груп, керівників установ (наприклад, тих же закладів освіти), які усвідомлюють важливість усіх цих речей. За запитом завжди працюється легше й ефективніше. Це як рити тунель із двох сторін – зв’язок відбувається швидше й ефективність, як правило, вища.
Любов Дем’янчук
