Продовжуючи наповнювати датами та подіями книгу «Літопис Хорошева. Друга редакція», бачу, що деякі з них стали настільки об’ємними, що можуть бути вже статтями. Отож, що вдалося мені дослідити про історію броварництва в Горошках.
У Горошках броварня запрацювала раніше, ніж на Крошні
Спілкуючись багато років зі своїм сусідом, вісімдесятилітнім Григорієм Никитенком, щоразу дізнаюся щось нове. Ну, ніби все говорено і переговорено, аж ні – ось і новий краєзнавчий факт. Одного разу, поговоривши про спеку, Петрович заявив, що колись старожили казали, що в Горошках варили таке добре пиво, яке було кращим за Крошнинське з Житомира. Отож, у Горошках була броварня, і цей факт склав повну історичну картину, бо до цього мені було відомо, де жив чех, власник броварні, і де знаходився центральний пивний склад, сховище.
Щоб краще зрозуміти події, треба сказати, що Григорій Никитенко корінний мешканець Хорошева, а все його дитинство та юність пройшли у маленькій хатині майже навпроти крохмального заводу, через річку від крохмального заводу. Зараз на місці цієї хатини стоїть п’ятиповерховий будинок за адресою вул. Героїв України, 40-48. З дитинства Григорій бачив червоноцегляну, квадратну в основі, трубу, яка височіла з крохмального заводу, а зверху на трубі – гарний флюгер, на якому дата – 1911 рік.
(Головний фасад пивного складу,сховища (фото 2006 р.))
Якщо говорити про крохмальний, то завдяки цьому заводу люди могли виживати в голодні післявоєнні роки.
Роздобувши трохи крохмалю, варили з нього галушки або могли поїсти сушеної картоплі, моркви чи буряка.
Живучи поруч із крохмальним заводом, хлопець дізнався і про його історію від мами Ніни, яка тут працювала, та від чоловіка на прізвище Овруцький, який був завскладом рудниковського гаража (до нього хлопчаки бігали за підшипниками, які використовувалися як колеса в саморобних самокатах).
Отже, ця труба була частиною колишньої пивоварні, власниками якої були чехи. Овруцький розповідав, як на початку ХХ століття приїхали два чехи з юристом і купили у селянина з Малих Горошок на правому березі Ірші земельну ділянку. Прикметно, що майже все містечко, якщо поглянути на карти ХІХ століття, розташовувалося на лівому березі Ірші, тому тут земля була дорога, а та, що прилягала до лівого берега річки, ще й родюча. Селянин продав, видно, землю задешево, бо росла тут «де-не-де овсина».
Чехи збудували завод, і, відповідно до дати на флюгері, ця подія трапилась у 1911 році. Цікаво, що Крошненський пивзавод Ігнація Альбрехта відкрили у 1913 році. На території горошківської броварні чехи викопали для потреб пивоваріння ще й глибоку криницю з доброю водою, смак якої Григорій Петрович пам’ятає і досі.
Інформацію про те, що в містечку був пивзавод, який належав чеху, а згодом на його потужностях розбудували крохмальний завод, підтверджує і Віталій Іванович Ренкас, 1928 року народження.
Ось так і почалося пивоваріння, яке потребувало не тільки навичок і відповідного устаткування, а й доброго солоду, хмелю та м’якої води. Потім зварене пиво повинно пройти ферментацію і дозрівання у спеціальних умовах, які були створені в іншому будинку, – і готово.
А де ж продавали зварене пиво? Хату, де торгували пивом та іншим алкоголем, Григорій Никитенко називає «шкальня». Розташовувався один із цих шинків на місці магазину «Полісся» (вул. Героїв України, 40-48). А далі, як у прислів’ї: «Господи, за що ти мене караєш: чи я горілки, пива не п’ю, чи я жінки не б’ю, чи я церкви не минаю, чи я в шинку не буваю?»
(Центральний фасад житлового будинку, який збудував чех пивовар)
Про будівлі у Хорошеві, де жили власники пивоварні та «дозрівало» пиво
Тепер, щоб доповнити усну історію, треба звернутися до писемних джерел. Так у книзі М. Костриці та Р. Кондратюка «Історико-географічний словник Житомирщини» знаходимо прізвища власників пивоварні – А. Вебера та А. Шульца. Щоб побачити будинок, де жив один із власників броварні, ймовірно, А. Шульц, треба з вул. Шевченка пройти провулком Волошковим і далі через металевий місток піднятися на пагорб, що на правому березі Ірші. Зліва – житловий будинок (вул. Руднівська, 10), навколо якого росте молодий сад, а праворуч – будинок-сховище для пива. Господар житлового будинку Олександр Данюк підтверджує, опираючись на свідчення старожилів, що першим господарем та будівничим цього будинку і сховища був чех, власник пивоварні. І до сьогодні родина Данюків зберігає тарілку з сервізу, який належав першому господарю. До чеха в гості на запрошення приходила дітвора, яка жила поруч. У 1928 році чех залишає свій будинок і броварню, бо радянська влада забирає це нерухоме майно, і перебирається до родича Ігнація Альбрехта, власника броварні «Волинь» на Крошні. Час будівництва, зазначений у документах на житловий будинок, – 1905 рік. Червона цегла, з якої складений дім, має такі цікаві розміри: довжина – 235 мм, висота – 55 мм, ширина – 135 мм. Враховуючи час і місце будівництва, можна припустити, що цеглу купували на місцевому цегельному заводі Трубецьких. Будинок зі східного фасаду має камінний цоколь, який сягає двох метрів (на момент будівництва, він був до трьох метрів). Це пов’язано не тільки з особливостями конструкції будинку відповідно до рельєфу ділянки, а й близькістю до річки, яка в ті часи часто розливалася. Бувало, що будинок ставав островом, а рівень води сягав до кінця цоколя.
(Висоту цоколю житлового будинку показує господар Олександр Данюк)
Інший зараз час, і таких розливів немає, але завжди приємно дивитися на ошатний будинок, навколо якого виріс, на гранітному кряжі, фруктовий сад завдяки старанням Олександра і Катерини Данюків, які продовжують зберігати історію цього будинку.
Що поєднує житловий і складський будинки – це те, як гармонійно вони заглиблені, ніби втиснуті в кам’яні пагорби, а вибране каміння використане для будівництва самих споруд.
Якщо говорити про складську будівлю, то для пивного сховища потрібні були саме товсті кам’яні стіни, товщина яких сягала 1070 мм, а ще й ізоляційну роль відігравав сам пагорб. Такі умови створювали низьку постійну температуру й були необхідні для ферментації – збродження пива та його дозрівання.
І ще для створення низької температури потрібен був лід, багато льоду. Ось що повідав Олег Шишук, якому про це розповідали старожили. У будівлю-сховище нарубували взимку товсті брили льоду з Ірші. Брили затягували у східну кімнату сховища і пересипали кострицею. Все це і давало необхідну стабільно низьку температуру, потрібну для ферментації, дозрівання і зберігання живого пива, яке містить корисні мікроорганізми, мікроелементи та вітаміни РР.
Більш імовірно, що чехи варили Пільзнер – вид пива низового бродіння, популярний у Чехії, що була під владою Австро-Угорської імперії. Ну, а продавали свіже пиво, як згадувалося вище, у шкальнях.
(Бічний фасад пивного сховища (фото 2006 р.))
За період НЕПу підприємництво і приватна власність була дозволеною. Але на кінець 1920-х років Сталін повністю згорнув НЕП, а приватні підприємства були націоналізовані, фактично забрані у власників без матеріальної компенсації. На базі пивзаводу був створений завод «Харчовик», згодом крохмальний. Головною продукцією, зрозуміло, тут був картопляний крохмаль, виготовлений із картоплі, яку на завод здавали колгоспи.
У різний час тут ще виготовляли патоку, сушили овочі, виготовляли ковбаси, льодяники, морозиво та газовані напої «Ситро», «Дюшес».
(Колгоспна хмелесушка у с. Дворище (фото 2007 р.))
Житловий будинок, який був забраний у чеха, був перетворений у 1945 році на інфекційну лікарню (в народі – «інфекція», «больниця за річкою», а Віталій Ренкас називає «заразний барак»). Будинок-сховище в різний час використовувався по-різному. Так, у 1930-х роках сюди селяни здавали натуральний податок: м’ясо – 40 кг, молоко або сметану та іншу продукцію у встановленій кількості. Так, Григорій Никитенко згадує, як його баба Марія Козаченко, яка з чоловіком на волоках вела одноосібне господарство на 5-ти десятинах своєї землі в районі дачного масиву, не здала вчасно продподаток і була ув’язена на 3 місяці у Житомирі. Але радянська влада була «добра» і відпускала Марію Никифорівну на суботу і неділю додому, щоб вести господарство.
Із другої половини 50-х рр. ХХ століття у пивному сховищі було створено олійню, олію, млин, поруч прибудували крупорушку. На цьому історію горошківського броварництва ніби можна завершити, адже все пиво в радянські часи було привозним. Бочкове пиво могло скисати, а продавчині в численних кіосках біля центральної лазні чи рудниковської і навіть у самому пивбарі так розводили пиво, що воно мало нагадувало живий і пінний напій. Споживачі, вистоявши чергу, не обурювалися, а тихо плюскали у бокал трохи самогонки чи «казьонки» і «смакували», ведучи всілякі бесіди, і мололи про все, що слина на язик приносила.
Отак історія броварництва припинилася, але історія хмелярства продовжилася.
Історія хмелярства у нашому краї
У колгоспах району вирощування хмелю було поставлено на «широку ногу». Більшість колгоспів мали свої хмельниці – прямокутні земельні ділянки зі стовпами, де натягувалався дріт, по якому і плівся хміль, що полюбляв наші поліські ґрунти.
(Колгоспна хмелесушка в с.Солодирі (фото 2007 р.))
Для сушіння зібраного хмелю колгоспи будували великі споруди – хмелесушки, де хміль доводили до товарного вигляду. Більшість працівників підприємств, установ і організацій, які були закріплені за певними колгоспами, і навіть радянські школярі, починаючи з 4 класу, вересень проводили у колгоспах на зборі врожаю: картоплі, льону і хмелю. Ця доля у 1980-х роках спіткала і мене. Класом вивозили нас, наприклад, на хміль. Працювали з 9 до 14 години, і трудоголіки могли наривати до 15 кг шишок хмелю, а любителі байдикувати наривали десь по 300 грамів. Їх потім поіменно називали на лінійках, що призводило до різних жартів серед однокласників. Хміль сильно смердів, бо сам мав запах, до якого примішувався запах ядохімікатів, якими був щедро оброблений. А руки збирачів хмелю були зелено-чорні і подряпані червоними пасамугами. За таке «задоволення» колгосп платив по 20 копійок (вартість пачки пломбіру) за кілограм шишок.
(Колгоспниці с. Дворище на обривці хмелю (фото 1960-х рр.))
Із занепадом радянсько-колгоспної системи занепало і хмелярство у нашому краї. Стовпи з хмільниць забрані, а самі хмелесушки розібрали.
(4-а клас Володарськ-Волинської СШ №2 на обривці хмелю (вересень 1982 р))
Тепер пиво варять великі підприємства за сучасними технологіями, а видів і марок його сила-силенна. А чи є серед цього різноманіття живе пиво без концентратів? А колись-то було, але це вже стало нашою місцевою історією, яка збережена завдяки Григорію Никитенку, Олександру Данюку, Віталію Ренкасу, Олегу Шишуку, Олександру Корнійчуку та багатьом іншим краєзнавцям, яким небайдужа історія того селища, тієї вулиці, того будинку, де народились і живуть. А мені тільки встигай записувати і фіксувати.
Ігор Цвіра
Кольорові фото автора
