Мені потрібно було у справах перескочити в Полонне.
Взяла білет в касі автовокзалу. До відправлення маршрутки лишалося хвилин десять. Присіла на привокзальну лавку, чекаю, спостерігаю за людьми. Поруч стоїть чоловік з великими дорожніми сумками, трохи неохайний, “пом’ятий”, тримає повну жменю копійок, раз по раз рахує мідяки.
Недалеко стоїть жіночка, інтелігентної зовнішності, одягнена в білосніжні брючки та ясно блакитну блузочку. Сумочка, окуляри та лофери — все за останніми модними тенденціями.
Вона скоса поглядає на чоловіка, гидливо морщить носика та підгинає в незадоволену підковку свої щедро напомаджені губки.
Прибуває мікроавтобус, що прямує на Кам’янець, жіночка миттю підхвачує свою акуратну валізку і чимчикує до маршрутки. Нагло, навіть не пропустивши пасажирів, які виходять назовні, “пре” на своє місце, голосно озвучуючи, що в неї, “взагалі-то білєт до Хмельницького”.
Водій пішов за накладною, пасажири займають свої місця.
Бідолага з торбами стоїть біля автобуса, переминаючись з ноги на ногу, і продовжує рахувати ту нещасну жменю мідяків.
Жінка, вмостившись в зручному кріслі, зверхньо фиркає і промовляє голосом, сповненим сарказму.
— Порозводилось бомжів як собак! Всеодно не пустять його в маршрутку, забагато честі!
Всі позатихали, чекають що ж буде далі.
Повернувся водій.
— Це ж ти звідки з такими сумками?— перший звернувся до чоловіка.
— З лікарні…
—Куди тобі?— питає, а сам вже бере дві величезні сумки і несе до багажника.
— Ви до КП підкиньте, в мене лише тринадцять гривень двадцять п’ять копійок.
Жіночка знову зверхньо фиркає як коняка.
—То тобі до КП, чи далі?— водій до нього.
— Мені аж в Понінку, але немає чим заплатити.
—Сідай! — вказує на пуфик поблизу себе.
В чоловіка тремтить підборіддя, він швидко, щоб ніхто не помітив, втирає сльози засмальцьованим рукавом і присідає біля водія.
Минаємо наше містечко,
модна жіночка починає театрально обмахуватись наманікюреною ручкою.
— А у вас, що кондиціонер не працює? — вже верещить на весь салон, — цей бомж автобус засмородів!
Водій, не кажучи ні слова, зупиняється якраз на зупинці КП і пронизливо свердлить очима ту, якій “смердить і гаряче”.
В маршрутці зависла напружена тиша.
“Невже висадить чолов’ягу?”
Спокійно звертається до пасажирки:
— Пані, скільки ви заплатили за білет в Хмельницький?
— Аж двісті двадцять гривень!
Він дістає зі старої потертої барсетки гроші, простягує для неї.
— Ось, тримайте триста. Покиньте салон, будь ласка!
Маршруткою прокотився схвальний смішок .
Модна інтелігентна жіночка, доглянуте обличчя якої вкрилося червоними плямами, не сказавши ні слова, пішла до виходу.
Лише перед тим як гучно гепнути дверима вигукнула:
— Я тебе по судах затягаю! Козляра!
Всю дорогу до Понінки водій щось впівголоса розмовляв зі своїм пасажиром, а коли той виходив на своїй зупинці, вклав йому в нагрудну кишеню кілька купюр.
Мене душили сльози від спектру тих емоцій, які я пережила за цю коротку поїздку. Та думаю, не лише мене одну…
Досі картаю себе, що не проявила сміливість, людяність і не допомогла тому чоловіку словом та ділом…
З етичних міркувань не фотографувала ні водія ні маршрутку з номером не питала його ім’я та прізвище як це робить більшість. Нехай це буде такий собі збірний образ хороших та людяних водіїв
Юлія Ілінська Драга
Підготував О. Голяченко
