Село Поромівка, як і всі інші села, живе працею людей. Осінь – пора, коли необхідно особливо гарно і швидко попрацювати, щоб вчасно зібрати урожай, підготувати землю до зими. Тому зараз усі жителі зайняті роботою, а особливо у вихідний від основної роботи чи навчання день.
Повсякденне життя
Зайнятий роботою був і Юрій Нагорський, коли ми приїхали в Поромівку. На підводі їхав він та ще двоє чоловіків, з городу. Під’їхали до хати. Юрій Васильович запропонував іти в подвір’я до дружини. Сам же попросив підвезти інвалідне крісло до підводи, а товариші допомогли йому пересісти у нього. На кріслі-візку Юрій заїхав на подвір’я.
– Ось так ми живемо, по-сільському, – зауважив він, – проходьте в хату.
Подвір’я велике. Є альтанка, у якій гралося двійко діток. Під накриттям біля будинку стоять тренажери.
– Це я займаюсь. Мушу якось тримати себе у формі. Тішусь надією на те, що зможу колись ходити.
У будинку всі двері перероблені, щоб крісло-візок проходило. Юрій вправно керує ним. На поворотах без з’являється дружина та допомагає. Тепло і порозуміння відчувається без зайвих запитань. Чоловік і дружина мають теплі стосунки.
Нещасний випадок
Коли Юрій повернувся з АТО у 2016 році, із ним трапився прикрий випадок. Купаючись на одній із місцевих водойм, він не розрахував сили, невдало стрибнув у воду і пошкодив шийних хребець. Його паралізувало. Цей випадок повністю змінив життя молодої людини. Дружина з двома дітками пішла від нього. Улюблена робота ветеринара у Топорищах також стала недоступною. Тепер Юрій отримує пенсію у зв’язку з інвалідністю. Візочки, що надає держава – ненадійні, ламаються швидко. На щастя, Юрій отримав допомогу від волонтерів. Звичайно, хотів би мати електровізок для можливості пересуватися на дальні відстані.
Ця біда, що сталася з молодим чоловіком, на щастя, не зламала його. Він має хорошу підтримку від родини та друзів. Може на них розраховувати.
– За все, що у мене є, я дуже вдячний волонтерам, – ділиться Юрій. – Я лікувався у військових госпіталях у Рівненській області, там познайомився із ними. Саме вони і залучали нас до малювання. Я раніше ніколи не малював, але коли не можеш ходити, то це хороший спосіб провести час із користю. У госпіталі нам приносили заготовки з полотна і ми їх розфарбовували. Потім показали техніку малювання на склі. Мені сподобалось. Тому я й вдома продовжив цим займатися. Маю зараз намальовані на склі ікони.
Жили як всі, а тут – війна
– Я був мобілізований у 2015 році. Хотів піти на війну ще раніше, проте у мене не було строкової служби, а спочатку брали лише після армії. А вже в трету хвилю мобілізації потрапив. Я не міг зрозуміти, чому так сталося, чому на нашу державу напали. Мусив іти й виконувати свій обов’язок, захищати Батьківщину, – розповів Юрій Нагорський.
Служив у 130 ОРБ (розвідбатальйон), був командиром відділення, мав у підпорядкуванні 21 солдата. Кожен із них був його другом. Там, на передовій, професія ветеринара дуже допомагала: не раз доводилось лікувати друзів, давати пігулки, вводити ін’єкції, навіть внутрішньовенно. Певно, саме за це й отримав позивний «Док». У 2016 році у званні молодшого сержанта Юрій повернувся додому після 10-місячної служби в зоні АТО.
Нова сім’я
– Юра, ми з мамою пирога печемо, – радісно гукала названого тата донька дружини…
Двійко діток горнуться до Юрія, слухають його. Молода і красива дружина Олена з теплотою і повагою говорить про чоловіка. У їхній родині усе, як у людей. І нікому не заважає крісло-коляска, яку б Юрій, звичайно, охоче замінив на свої ноги.
Відчувається, що в родині Нагорських господар на своєму місці. Він спішить посіяти зерно, заготовити усе до зими, обробити городи.
– А хто це все буде робити, якщо не я? Я не можу сісти і опустити руки, не маю права на слабкість, бо у мене родина, – говорить Юрій.
Часто життя випробовує нас на міцність. Людина, котра повернулась із війни, здавалось, уже пережила багато, уже герой. Юрій Нагорський – приклад сильних духом патріотів, що не пасують перед труднощами, а, навпаки, власним прикладом вчать нас із вами не здаватися, а долати труднощі, і в будь-якому випадку жити далі, і жити гідно.
Любов Дем’янчук