Світлість спогаду
Тепер, коли діти розуміються на всіх типах генераторів, акумуляторів та інверторів, а онуки спрагло ловлять гаджетами кожен пульс струму, я згадую наші з бабою Мартою вечори. Після її довгих денних трудів ми всідалися навпроти печі на рипучий смерековий тапчан. Із черіні блимав вогонь і веселі червоні блискітки загадково миготіли на стінах, на креденсі і на наших обличчях.
«Ми не запалимо лампу?» – питав я.
«Нащо? – лагідно відповідала баба. – Сього світла доста».
«Доста для чого?» – уточнював я.
«Для того, щоб дихати теплом, щоби видіти одне одного і щоб розказувати казки».
«А коли казки закінчаться?» – обережно цікавився я.
«Тоді ми вляжемося спати і будемо додивлятися казки у снах. А потім зійде сонце…»
І нам було добре проводжати нинішній день і очікувати завтрашній. І вистачало світла для очей і для душі.
“Чарунки днів”. Мирослав Дочинець
