Її смачні та вишукані торти, різноманітні десерти чи кенді-бари (солодкі столи) для урочистих подій радують жителів не тільки Хорошева, а й України. До повномасштабної війни замовлень на солодку випічку у пані Оксани завжди вистачало. Проте лютневий ранок змінив плани кондитерки та її родини.Напередодні повномасштабного вторгнення мій чоловік працював у нічну зміну в обласному центрі, а я трудилася над черговим замовленням, – розповідає Оксана Гребенюк. – Діти спали, бо вже було пізно. Близько третьої ночі поставила сушити безе та й лягла спати. Через кілька годин зателефонував чоловік і запитав: «Ти спиш? Озерне бомблять! Війна почалася!» З переляку та спросоння ніяк не могла згадати, де те Озерне…. Потім зайшла у Вайбері у групу кондитерів Житомира й уже там побачила фото пожежі та прочитала новини. Спочатку здавалося, що це сон. Згадую, що в перші дні війни ми були в розпачі. Зранку їхали в магазин, щоб купити хоч якісь продукти, а потім сиділи й чекали, коли усе скінчиться, – ділиться жінка.
Оксана разом із чоловіком Василем виховують четверо дітей – троє школярів та студентку. Увесь вільний час жінка присвячує сім’ї.
У них віруюча родина. Від початку повномасштабного вторгнення щодня вранці та ввечері ходили до церкви на богослужіння, молилися про закінчення бойових дій.
Коли прочитали про те, що окупована Житомирська траса, прийшла справжня паніка. Саме в ту мить вирішили виїхати, адже у нас діти. Швидко владнали нагальні справи, заправили машину, склали валізи, прилаштували собак. Із тяжким серцем приймали рішення про вимушену евакуацію. Чоловік взагалі не хотів нікуди їхати. Вирішили у неділю піти до церкви, а в понеділок їхати. Потім порадилися та й залишилися. І знаєте, до сьогодні ніхто з нас не пошкодував про це рішення.
Війна змінила звичний життєвий ритм та устрій кожного. Приходить усвідомлення, що мусимо працювати на Перемогу, тільки кожен на своєму фронті, – мовить пані Оксана.
Жінка не звикла сидіти без діла, тому швидко взялася до справи, яку любить понад усе – випікати смаколики. Долучилася до цього уся її родина.
Я вже згадувала про групу кондитерів Житомира, так от до 24 лютого там були тільки повідомлення про тортики, дітей тощо, а після – уся інформація про приготування домашніх гарячих обідів для воїнів на блокпостах. Одні готували перші страви, інші пекли щось смачненьке до чаю. Спочатку тільки читала інформацію про перші збори продуктів для військових 95-ї бригади. Та коли за тиждень знову оголосили про черговий збір для захисників, вирішила долучитися й приготувати випічку.
Постало питання, як усе доставити до міста. Чоловік мене підтримав та запропонував усе завезти. Ось так почали забезпечувати домашніми солодощами наших воїнів. Кожного разу на новий збір я намагалася напекти й передати на фронт солодощів. Між собою ми назвали нашу групу «Кондитерський батальйон міста Житомир». Отак цілу весну й пів літа я пекла і відвозила у місто печиво, а звідти все їхало на передову. Колежанки дуже надихали, бо працювали всі. На той час замовлень практично не було, а ми всі звикли працювати, тому пекли тільки для наших воїнів. Якось перед Великоднем надумали випікати паски для солдат. Я взагалі не дуже люблю робити дріжджову випічку. Але ж треба було багато пасок, бо свято має бути у всіх. Подумала: там дівчата на місці напечуть, я не люблю, та й не дуже хочу. І тут у групі написали, що військові дуже просять солодкого! Ця фраза сидить у мене в голові до цих пір. Кожного разу, коли печу для ЗСУ, повторюю її собі. Їм важко, але вони стоять і боронять нас, і спекти щось солодке – це найменше, що я можу зробити.
Згодом почала співпрацювати із Анастасією Чирко. Вона познайомила мене з Юлією Кириченко. Через неї також передавали воїнам солодощі.
Загалом, скажу так: хто хоче – той знайде спосіб, а хто не хоче – той шукатиме причину. Кожен із нас просто зобов’язаний допомагати армії, інакше ніяк, – розповідає кондитерка.
За цей час жінка напекла більше 100 кілограмів печива. Це число дуже приблизне, адже були ситуації, коли потрібно було терміново приготувати певну кількість ящиків солодощів і відправити волонтерам.
Випічка для захисників має гарно зберігатися. Це головна умова. Свіже печиво фасують у коробки та якомога швидше доставляють на передову. Проте бувають випадки, коли через обстріли або складну дорогу машина з провізією їде тиждень чи два. Найкраще зберігається пісочне арахісове печиво, медові пряники та ще терті пироги. Пиріжки влітку швидко псувалися, але з настанням холодів жінка знову почала їх пекти. Асортимент невеликий, але все смачне та свіже.
Спочатку продукти купувала сама. Потім почали з’являтися люди, які надавали допомогу не тільки необхідним, а й грошима. Долучалися до допомоги й наші місцеві жителі, й з інших міст та містечок. Багато випікала солодощів, часто до справи долучалися і долучаються й інші люди. Наприклад, мед для медових пряників ми взагалі не купуємо, адже нам люб’язно його надають жителі Рижан, Дворищ та Курганців. Разом із печивом ми передавали на фронт і мед. Бували випадки, коли мені просто надавали борошно, олію зовсім не знайомі мені люди. Також із продуктами час від часу допомагає церква «Ковчег спасіння». Нині є потреба у варенні для тертих пирогів, але я впевнена, що наші люди обов’язково відгукнуться, – додає пані Оксана.
Зазвичай, у Гребенюків працює уся сім’я. Основну частину роботи з приготування солодощів робить Оксана. Медові пряники пече та малює старша донька Мирослава. Середня Ангеліна упаковує продукцію, знімає відео, робить фото та монтує мінікліпи про їхню роботу. Менша донечка Вероніка теж допомагає у пакуванні, а ще грається із найменшим братиком Захарчиком, який малює для воїнів малюнки. Чоловік доставляє всю випічку до місця збору і частково фінансує придбання продуктів. Ось така у них злагоджена командна робота.
Я вважаю, що кожен українець має працювати на Перемогу. Бо хто, як не ми? Це наша земля, країна, армія, це наші захисники й захисниці, які боронять нас. Із власного досвіду знаю, що багато людей полюбляють солодке, от тому і печемо. Коли ми переможемо, я зможу сміливо сказати, що моя сім’я також доклала свою частинку в цю Перемогу, – наголошує Оксана Гребенюк.
Записала Ірина Сівінська
На фото – родина Гребенюків
