Геннадій Семеній – воїн і поет

Сьогодні сороковини з дня смерті нашого земляка Геннадія Семенія – героя російсько-української війни на Донбасі. Про нього ми писали в газеті «Прапор» № 41 від 08.10.2021 р. І на сайті «Zvisno.news» https://zvisno.news/lyudy/veterana-ato-gennadiya-semeniya-pohovaly-u-horoshevi-na-aleyi-geroyiv/ .

Окрім того, що він віддав власне здоров’я і, по суті, життя за Україну, він залишив після себе хороших дітей та онуків. Один із його синів – Олексій Семеній із Хорошева – теж учасник бойових дій в АТО, інвалід війни. Геннадій служив у підрозділі глибинної розвідки, він залишив добру пам’ять серед своїх численних побратимів, тому що був гарним воїном, вірним другом, надійним товаришем.

Проте мало хто знав про його тонку душу, любов до прекрасного, про його особисті душевні страждання. Свої почуття і переживання, тривоги він викладав у віршах, яких виявилося багато в записниках. Деякі його твори увійшли у випуск №5 літературного альманаху «Дивоквіт», який випустила Коростенська бібліотека-філія №2 ЦБС м. Коростеня у 2018 році.

Сьогодні хочемо познайомити читачів із низкою поезій нашого героя-захисника  Геннадія Семенія.

За бруствером присел боец

Душой – старик, лицом – юнец.

Он знает смерть и боль утрат,

Он – воин света, он – Солдат!

Сидит и курит. Взгляд скупой.

Свой автомат прижав рукой.

Ему всего лишь двадцать лет,

А он уже седой, как дед.

Ему б за партою сидеть,

На девушек в окно глядеть,

По вечерам гулять с любимой,

А не бежать от «крика» мины.

Чуть отдохнув, пойдет устало…

Война его уже достала.

Устал от взрывов и раскатов.

А мир – он где-то близко, рядом.

Там тишина звенит в ушах,

Гуляет ветер в волосах,

Там запах детства и покой,

Отец и мать, там дом родной!

* * *

Земля взорвалась мириадами огней,

И… вдруг все стихло, боль ушла куда-то,

Встревожил миг давно ушедших дней

На небо уходящего солдата.

Отца и мать увидел, как во сне…

Все пронеслось… и радость, и печали:

Опушка леса, белка на сосне,

Безоблачные радостные дали.

Все пронеслось в один короткий миг,

Все то, чем жил, и то, в что свято верил,

Застыло сердце, блеск в глазах поник,

И в рай уже открылись двери.

Зажглась на небе яркая звезда

И светит свысока, путь освещая.

Он прожил жизнь красиво и не зря,

Уйдя в счастливые безоблачные дали.

* * *

Набатом сердце бьет в груди,

И неизвестность впереди.

Что ждет нас там, в чужом краю?

Вернемся, иль падем в бою?

Ночь на дворе и спит округа,

Уходят парни друг за другом,

В тиши туманом все объяты,

В руках сжимая автоматы.

Идут звенящей тишиной,

Нервы натянуты струной.

Вокруг ни шороха, ни звука,

Идут в молчаньи друг за другом.

За жизнь на смерть уходят в ночь,

Сомнения отбросив прочь,

Вокруг ни шороха, ни звука

Хранит их Бог и ночь-подруга.

* * *

Взглянув на прожитые годы,

Всю жизнь перелистав обратно,

Осознаешь свои ошибки,

Но все умчалось безвозвратно.

Где был неправ, где виноват,

Где поступил бы я иначе…

Не повернуть нам жизнь назад,

По-новой пережить – тем паче.

Как черно-белое кино,

Жизнь пронеслась перед глазами,

Светло где было, где темно –

Мы все всегда решали сами.

Где падал, где взлетал я ввысь,

Где тихо плыл, где черезмерно…

Но посмотрел со стороны –

Как часто поступал неверно!

И боль разлук, и боль утрат –

Все пронеслось перед глазами.

Где был неправ, где виноват –

Судить не мне, судите сами.

Своих ошибок груз собрав,

Как перед дальнею дорогой,

Присяду на мгновенье я

И помолюсь тихонько Богу.

Я попрошу, чтоб Он простил

Мои грехи и прегрешенья,

Чтоб дал мне сил нести свой крест

И для души моей спасенья.

* * *

От жизни этой больше мне уж ничего не надо,

Тебя познал я – вот моя награда.

С такой, как ты, всю жизнь я встречи ждал.

Взглянув в глаза твои, я понял, что искал.

Я, прожив жизнь, познал и взлеты, и паденья,

И боль утрат, предательство, души смятенье,

Любовь и радость, и друзей заботу,

Познал и заточенье, и свободу.

Прошел по жизни я от края и до края.

Шел в ясный день, и в ночь я брел, блуждая.

Любил, любимым был, наверно,

То резко падал вниз, то поднимался постепенно.

На склоне лет так хочется покоя,

Любить тебя, любимым быть тобою,

Чтоб тьма ушла и светлою была моя дорога,

Спасение души чтоб вымолить у Бога.

* * *

На восток уходили за дом, за страну,

Оставляя здесь все, чем мы жили.

Мы шли в неизвестность, мы шли на войну,

Не зная, что будет, но помня, кем были.

И радость, и горе делили на всех,

И тишину, и залп «града».

Там вместе встречали закат и рассвет.

Мы были в самом сердце ада.

Мы верили в то, что вернемся домой.

Всех вместе судьба нас связала.

Нас жизнь не сломала – остались людьми.

Мы выжили – это немало!

Прокрутити вгору