Українці отримують поточну інформацію з різних джерел. І це добре. Найкраще користуватись офіційними сайтами. А як бути з великими аналітичними матеріалами? Особисто довіряю та витрачаю час на 5-6 джерел. Серед них іронічний український дідусь Свирид Опанасович. Ось один із його дописів у скороченому вигляді. Свирид Опанасович дав шлях нашої ПЕРЕМОГИ. Прочитайте та оцініть цей матеріал і ви.
***
«… Дідусь не військовий експерт, тому умнічать про оперативну обстановку на театрі воєнних дій не буду. Але маючи чималий досвід спортивних змагань, де також дуже багато залежить від психології, дозволю собі ось яку аналогію: якщо дідові зараз сказати, що треба пробігти 10 км, я лише добродушно всміхнуся і легко ту десятку пробіжу – дистанція ж дитяча. Однак, якщо добігаючи до фінішу мені раптом повідомлять, що правила змінилися і треба бігти ще 10 км, я… їх теж пробіжу. Але всміхатимусь уже не так добродушно. Коли ж при наближенні до фінішу двадцятки організатори повідомлять, що концепція знову змінилася і сьогодні ми біжимо марафон… тобто треба без передишки пробігти іще 22,195 км, то… блін… може й пробіжу. Але вже без посмішки. І точно що бігтиму на ганебно повільному темпі.
Щось подібне відбувається зараз із армією лаптєногих, яких постійно обманюють. І щоразу їм дистанцію збільшують. Причому дурить їх одночасно і власне командуваніє, і особливо – з неабиякою насолодою – українське. Пани офіцери українського генштабу інфернально всміхаючись методично й послідовно подовжують ворогам дистанцію та з цікавістю дивляться, як захлинається матюками командуваніє російське. Над яким бовваніє сакральна фігура #уйла, котрий требує від своєї армії не просто бігти, а бігти у спринтерському темпі. Тож обманутим і порядком виснаженим ворожим військам доводиться чалапати з усіх сил, бо їм нада кудись-то там встигнути до 9 мая.
Але ж лінію фінішу та часові рамки війни як не крути визначає Армія України. Яка за дідовими спостереженнями одразу налаштувалася на марафон і долає дистанцію грамотно, в максимально комфортному для себе темпі. Та явно зберігаючи сили для фінішного прискорення.
Зараз лаптєногі ведуть наступ на Донбасі, їм сказали, що це вже фінішна пряма, нужно сдєлать послєднєє усіліє. І що фініш нібито буде 9 мая, після чого їхні страданія якоби закінчаться. Їх звісно знову надурили, але вони про це поки що не знають. І поки що ще якось біжать, хоч і на запредєльному пульсі, важко сапаючи та брудно на адресу своїх генералів матюкаючись. Й масово мріючи про сходження з дистанції, тобто відведення в тил, або навіть дезертирство – про такі настрої свідчать і записи їхніх телефонних розмов. Український генштаб ті розмови також чує та винахідливо ускладнює ворогу жизнь і спрощує смерть. А водночас готує вороже військо до майбутньої моральної фрустрації. Саме в цьому ключі дід розглядає цинічні заяви злочинного київського режиму про готовність воювать іще хоч 10 років. Ця заява пролунала для українців досить несподівано, але вона була адресована в основному ворожим військам. Які наївно налаштувалися на скорий фініш і відпочинок, але ніт! Відпочинку не буде, запевняє київський режим і явно не жартує. Як такі заяви сприймають лаптєногі? А ви уявіть, як почуватиметься марафонець, якому після важких 42,195 км, замість дозволити прилягти в холодочку, наказують бігти ще кілометрів 100… Форменний садизм.
На дідове враження заява Києва про готовність хоч до десяти років війни – то не лише підготовка ворога до моральної фрустрації, при якій у деморалізованому війську катастрофічно падає керованість та боєздатність. От раніше Київ гучно закликав до припинення війни та висловлював готовність до переговорів, що додавало оркам сил – значить нада дожимать. Зараз же риторика Києва кардинально змінилася. Що це означає? Це означає, що у бойові порядки української Армії надходить нарешті і важке озброєння. Що й додає заявам керівництва нашої держави впевненості та нахабства».
© Свирид Опанасович
Олександр Голяченко
