Історія одного серця
Біль душі… Він крає душу на скибки. Якщо тілесне страждання ще сяк-так можеш приглушити ліками, то душевний біль цьому не піддається, висмоктуючи силу жити. По хвилині, годині, дню… Розум підказує: «Не зважай. Усе владнається. Так буває…» Хапаєшся за ці слова, як за рятівне коло, та серце час від часу тихо квилить, борючись саме із собою.
…Лесин погляд прикипів до білих лебедів, що граційно плавали по холодному ставу. Виття сирени та голос із телефона знову повідомили про повітряну тривогу. До неї вже звикла. Подумки була із синами, які, ймовірно, у цей момент поспішали шкільними сходами в укриття.
Сама ж не хотіла нікуди бігти. Тут, на березі ставу, почувалася цілком спокійно.
Не хотіла думати про війну, про купу справ, що, заховавшись у стосі тек, чекали її на столі у кабінеті. Хоча роботу в адвокатській конторі любила – рятувала з життєвих перипетій сотні доль, та й гадки не мала, що сама може вскочити у подібну пастку.
Коли з початком війни тікала до Німеччини, щоб захистити наляканих синів, не думала, що може статися отаке. Щодня телефонувала чоловікові, відчувала байдужість – небажання говорити, погляд, відведений убік, безпідставна брутальність у мові багато що пояснювали молодій жінці. Ігоря – так звали чоловіка – перестали цікавити навіть діти: спілкувався з ними тільки тоді, коли Леся цього просила. Натякав на те, щоб не поверталася. Було видно, що це не турбота. Нав’язував почуття провини: «Утекла, покинула…» Але ж сам організував отой від’їзд!.. Коли заговорила про повернення, розізлився. Знайомі вже не раз повідомляли, що бачили його з іншою, хоча він усе заперечував.
Леся не чекала від життя сюрпризів, багато вчилася, уміла приймати удари долі і йти вперед. Споглядала на лебедів і перебирала в пам’яті моменти, які ще не загоїв час . Згадала той чужий погляд, який зустрів її та дітей та пероні, оте холодне: «Вітаю!». Хоча не бачилися чотири довгі місяці!..
Розуміла, що буде непросто. І що не допоможе ані плач, ані істерики, ані гра в мовчанку. Була переконана, що та, інша, що називала Лесю «безхребетною», якій абсолютно байдуже на чийсь душевний біль, на те, що у першу чергу страждають діти, тільки й чекає, аби вона через вражене самолюбство вигнала батька своїх дітей. Розуміла також, що живе з невпевненим у собі, психічно незрілим чоловіком, якому для впевненості треба «сидіти на двох стільцях», тоді він відчуває власну цінність. Хотіла бачити в ньому чоловіка, захисника, але… Перед нею дорослий, трохи посивілий підліток, який справжнім чоловіком досі не став. Попри все, у Лесиній душі жевріла надія на те, що вона таки зуміє знайти правильні слова. Та душевний біль все одно повертався щоразу, коли до квартири заходив Ігор із запахом чужих парфумів. Тоді щось боляче палало біля серця і не давало дихати.
Понад усе хотіла, щоб щасливими були діти, щоб не страждали і щоб, не дай Боже, не стали на батькову стежину… Леся давно усвідомила, що живе з людиною, яка по-справжньому не любить нікого, навіть себе. Лише шукає нових вражень, нових гострих відчуттів. Подати на розлучення не наважувалася. Усе вірила, що в неї вийде, що вона зможе, їй-бо не звикати до життєвих викликів.
Задзвонив телефон. То був Ігор. Говорила спокійно, з повагою. Шукала ті шпаринки у душі чоловіка, через які можна було б проникнути до його серця і запалювати іскринку за іскринкою вогонь приязні, який розлука майже загасила. Відпускаючи, не відпускала. Бо хотіла, щоб прокинувся від облудного сну, щоб став відповідальним, зрілим, щоб усе переосмислив раз і назавжди. Ламати – не будувати. Один необережний крок – і кришталевий замок їхнього подружжя з тріскотом може впасти.
Біль додавав сили і примушував діяти. Дивилася на білосніжних птахів на озері і вчилася від них вірності подружній присязі, вірності любові, яка не минає, вірності родині… Вона ж не зрадила, а лише рятувала дітей!
Наступні кілька днів видалися спокійними. Сирени затихли і відпочивали разом зі стомленим від війни містом. Леся не хотіла повертатися додому –теж стомилася від безглуздої чоловікової гри.
Вечір нервово розкидав навколо себе зорі, які ледь-ледь мерехтіли на небесному склепінні. Було тихо й тривожно. Аромат м’ятного чаю витав по квартирі Лесі та Ігоря. Вона, приглушуючи душевний біль, жартувала з чоловіком. Сівши поруч, запитала:
– Що я можу зробити, щоб ти був щасливим сьогодні і завжди? Чи хочеш ти, щоб наше щастя було спільним?
У її голосі не було ні краплинки дорікань. Усвідомлювала, що справжня любов удосконалює, веде до світла і зупиняє зло. Любов – це відповідальність за щастя того, хто поруч, навіть якщо ця людина збилася зі шляху. Зазирала у дещо відчужений погляд чоловіка й хотіла в ньому прочитати відповідь. Чекала, поки щось промовить. По Ігореві можна було побачити, що буревій думок шалено літає в його голові, а він намагається спіймати тільки одну думку – найважливішу.
– Дякую! – промовив, він, розірвавши тривалу тишу, і додав:
– Дякую тобі за мудрість.
Після цього схопився з місця, узяв цигарки і поспіхом вийшов із кухні на балкон. Через відчинені двері дим розійшовся і по квартирі. В Ігоря було відчуття, що Леся із захмарених нереальних висот повернула його на землю. Згадував, що пообіцяв іншій, що незабаром вони будуть жити разом. Стало соромно, що говорив тій, буцімто дружина його не цінує, хоча і сам тоді чомусь хотів у це вірити. Але якийсь недобрий голос у серці ще виправдовував його: «Війна. Ти ж сам залишився. А у війни свої правила».
Леся мовчки сиділа на кухні. Крізь шиби вікон вона читала по обличчю чоловіка більше, ніж він у той момент міг би розказати. Залишивши Ігоря на самоті, Леся пішла відпочивати. Перед сном узяла до рук улюблену книгу. Розгорнувши її, прочитала слова: «Та як се так, що зрадити державу – злочин, а людину можна?» У грудях запекло з неймовірною силою . Жінка не мала більше сили стримувати сльози. У цю мить так хотіла вибігти на балкон, кинутися на груди чоловікові, пригорнутися, щоб усе стало, як раніше, щоб не було ані болю, ані зради, щоб були дві половинки одного цілого! Здавалося, що вона може плакати так, що зорі здригнуться…
Уже рушила бігти. Зробила кілька кроків… Серце линуло вперед, а ноги кам’яніли. Боялася усе зіпсувати! Адже відомо, що нагороду від життя отримує той, хто вміє чекати, і той, хто не здається.
Тоді уночі не спав ніхто. Старий фотель узяв Лесю у свої обійми, періодично слухаючи її тихе зітхання. Із холодного балкона за Лесею спостерігав також і Ігор, якому перемога над собою давалася дуже важко.
Сивий осінній світанок розтрусив небесні зорі у ранкову паморозь. Почався новий день. Сонце щедро посипало теплим промінням примерзлі калюжі.
Молодий статний чоловік прямував із букетом червоних троянд в адвокатську контору. Хтось нав’язливо телефонував йому, та він на це не зважав. Він вирішив почати все з чистого аркуша. Вирішив… Та чи надовго?..
Вероніка Самойленко
