(#4 продовження)
Ремарка: цей текст занадто довгий для фб. Це мої нотатки днів війни. Події і роздуми, пережиті мною. Викладенні тут, як свого роду щоденник. Переважно для себе, аби гортаючи потім сторінку міг пригадати і знову відчути, щоб нічого не упустити, щоб нічого не забути. Але можливо вони також допоможуть комусь згаяти шматочок свого часу.
Війна – це час, коли кожен має право на свій власний маленький подвиг. Але у цьому вихорі зла та жорстокості зуміти зберегти в собі залишки людського, все ж, найвеличніший з них. Бо це найважче. Бо це майже неможливо.
Коли ми збагнули, що перед нами вороги, діяти було запізно. Поки той, із георгіївською нашивкою на рукаві, наближався до нашого авто, нам відкрилася повна картина тієї халепи, в яку ми необачно в’їхали.
Їх там було дочорта. Обабіч авто, на маршрутній зупинці (якщо я правильно пам’ятаю), коло високих дерев і паркану з миготливою загравою пожежі, усюди, мов полчище сміттєвих тарганів, роїлися озброєні солдати. Попереду ми розгледіли замаскованих у жимолості бійців, що цілились у нас із гвинтівок, чи кулеметів, чи що вони там збіса іще тримали в руках, лежачи пластом на тремтливій землі. Зараз, закриваючи очі, я досі бачу той приціл, чорне вічко дула, округлий купол солдатської каски, і мазок закритого балаклавою обличчя, що ретельно припало до прикладу, як слизький слимак до гнилої колоди. Складно уявити, який іще випадок у житті може виштовхнути з грудей батька таку лаву злості, ніж дуло, націлене на його дитину. Але тоді мені стачило кебети не робити зайвих рухів. Моя злість, і страх, і ненависть миттю переплавились у холодний піт по обидва боки напруженого хребта.
Той, що підійшов, мав років двадцять. На його юному рильці виразно читалася відсутність тої тверезості, що надає людині здатності сумніватися. Він був схожий на маля, якого привели до цирку, подивитися на дресированих ведмедиків. Власне, він і ставився до всього, як до якогось недолугого перформансу. Видно було, що йому подобалось палаюче місто і черга з автівок, що його покидали. Йому було приємно вважати причетним до цього свою миршаву, напічкану псевдо-патріотичною отрутою особистість. Як його міністр-оленяр самовільно вішає собі на кітель ордена за нездійсненні заслуги, так і цей юнак одноосібно присвоїв собі знищення летовища, чим неприховано пишався.
Мене трохи збив з пантелику його надмірний спокій. З огляду на те, що за кілька кілометрів звідси ми бачили сотню наших військ, він поводив себе так, наче вони усі байдуже пройдуть повз нього. Зараз, уже знаючи про завбачено прихоплені парадні форми для омріяного маршу завойованою столицею, мені цей спокій, звісно, дивним не здається. Але тоді я пам’ятаю, що у мене склалося таке враження, ніби вони усі були твердо упевнені, що їм тут нічого не загрожує, як погідної днини в альпійських лугах нічого не загрожує безтурботному ентомологу. Що їм було наказано спокійно дочекатися, поки від летовища залишиться саме лише згарище і шеренгою рушити на Київ, переможно збираючи квіти від вдячних жителів.
Він запитав, чого нам тут треба. Я відповів, що їду додому. Він запитав, куди саме. Я відповів, куди. Він сказав, що я поїхав не тією дорогою, бо пропустив поворот. Я сказав, що цього не може бути, бо я їду за навігатором. Тут нашу розмову увірвали два здорових дядька у синіх коротких куртках і куцих шапочках, що ледве налазили на їхні банякуваті голови. Вони підійшли впритул до одного із них і запитали, які у них плани далі. Той, до кого вони зверталися очевидно був трохи поморожений, бо у відповідь лише сильніше стиснув автомат. Натомість за нього відповів мій співрозмовник і я зрозумів, що він серед них найбалакучіший. Він запитав чоловіків, з якою метою ті цікавляться, на що йому відповіли, що вони журналісти і хочуть взяти у них інтерв’ю. Яким же було моє здивування, коли мій окупантський співрозмовник зітхнув з удаваним клопотом і поважно, але люб’язно відповів, мовляв, він зараз тут зі мною закінчить і дасть інтерв’ю. Інтерв’ю! Театр абсурду набирав обертів і поповнювався новими героями і сюжетними поворотами. А я не зводив погляду з того мерзотника зі стволом в кущах, який все ще не припиняв цілитися в мене, мою дружину, сина і кота, і панічно намагався зрозуміти, що в біса за хрінь тут відбувається: летовище горить, наші близько, але ще казна-де, окупанти зі зброєю в Гостомелі збираються давати інтерв’ю якимось двом журналістам, які так само були схожі на журналістів, як я на іспанського льотчика. О, Іонеско, о, Беккет! З якою ж швидкістю, цікаво, ви зараз перевертаєтесь в своїх домовинах?
Він узяв у мене навігатор і погризеною антенкою військової рації тицьнув у нього, вказавши на таки пропущений мною поворот. Дідько! Він знав територію краще, ніж я. На цьому наші переговори завершились. Я крізь зуби сказав йому «спасіба», а він наказав мені розвертатися. Я так і зробив.
Поки їхали до того повороту, в салоні запала тиша. Я не говорив з дружиною до тих пір, поки не проїхали добрячий кілометр. І не через те, що мені заціпило від страху, як може здатися. Мене заціпило від іншого. Я вчепився у кермо, вилупився у дорогу, а на язиці ганебним тавром запеклося оте недолуге і зрадливе «спасіба», яке автоматично виплюнулося з мого рота, як смердюча хвилька блювотиння. Я сказав окупанту «спасіба». Механічно, без жодної емоції, але я це сказав.
Так мене виховали: дякувати за поміч, дякувати за увагу, дякувати за добре ставлення та слово, дякувати просто так, аби справити комусь приємність. Я дякую людям усе своє життя. Я вже точно не пам’ятаю того моменту, коли батьки зробили мені першу заувагу про те, що я комусь за щось не подякував. Сто відсотків вона була та заувага, адже найпотрібніші речі для життя ми набуваємо через негативний досвід. Але, судячи з того, як вона вхопилася за ґрунт мого єства, урок був дуже плідний і дохідливий. У розвитку навички дякувати, я дійшов до рівня автоматизму. Перефразовуючи класика, скажу, що «я можу все на світі забути, сину, тільки не забуду віддячити людині». Але до того, що сталося лютневого післяобіддя першого дня війни, мене, як то кажуть, життя не готувало.
Я думав, дружина зі мною розлучиться. Діти відхрестяться. Батьки зречуться. Друзі проклянуть. В мої запалені мізки почала лізти така гидота, що я хотів відкрити дверцята, висолопити язика і зчесати його к бісовій матері об асфальт.
Коли в салоні зазвучали перші репліки, я зрозумів, що я себе накрутив. Дружина зателефонувала в поліцію, як інструктували по новинах, і повідомила про місце знаходження ворожих військ. Нашому здивуванню знову не було меж, коли їй там відповіли, що не знають про це. Ми не повірили власним вухам! Її попросили описати локацію, що вона зробила швидко, бо власне, там не було що описувати: палаюче летовище. Все. У поліції нам подякували і сказали, що повідомлять, куди треба. Дружина поклала слухавку і в салоні знову запала шокована тиша, цього разу з інших причин. Ми пояснили собі це тим, що просто дівчинка на телефоні могла не знати про диверсійну висадку. А потрібні органи, по-любому, знали. Так воно, вочевидь, і було. За кілька годин, коли нація вже згуртувалася духовним символом опору, зародженим на острові Зміїний, той десант феєрично поліг на українській землі, так і не зібравши очікуваних квітів визволителів.
Навігатор далі продовжував віддано нести свою службу, і вів нас невідомими досі дорогами. Поля переходили в ліси, ліси у села, села знову в поля, а ті заново в ліси, і так нескінченно, наче кадри недознятого фільму, нашвидкуруч змонтованого під вибухами безсовісних бомб. Одні і ті ж пейзажі за вікном, новини без реклами, постійні звіти рідним в месенджери, затори, затори, затори і нетривалі зупинки на годування малого заразом з татовим перекуром. Усе вертілося-крутилося по той бік салону. Ми відчували себе дрібною кулькою в лотерейному барабані життя, і подумки молилися про те, щоб випасти у виграшну комбінацію, яка полягала тільки в одному: безпечно дістатися дому.
Той, маленький дім у Києві, вже почав затуманюватися новими турботами. Немов клейка маса, що притягувала нас назад до нього, врешті-решт, потроху танула, і ми вже думали зовсім про інше: про те, як змінити підгузки під час руху, де в разі чого заправитись пальним, щоб не прилетіло зверху чи збоку, щоб знову не цілились і, не доведи господи, не стріляли. Три маленьких бійці цивільного фронту і кіт, вперто розрізали похмурий день капотом свого авто, і неслися кудись туди, де за нашим планом і сподіваннями, мало бути безпечно. Ми їхали і не знали, як помилялися.
Нас насторожено зустрічали місцини, де з дахів валував дим розтоплених груб, і той дим заспокоював ліпше, ніж мотиваційні промови президента; ми минали довжелезні черги з чоловіків до районних військкоматів, і ті черги вселяли надію і зменшували паніку краще, ніж жменя седативних пігулок.
Я час від часу озирався зокола і відмічав мужню байдужість зимових ландшафтів. Сірі та мовчазні, вони не втомлювалися переживати одні й ті ж самі шизофренічні приступи людства, яке з завидною впертістю хворого віслюка знову і знову хапалося за зброю і з навіженим безумством патрало землю.
Дружина вкотре запитала, чи знаю я, де ми їдемо, і я нарешті відповів «так». В призахідному сонці, що злякано тулилося до попелястого обрію, я впізнавав обриси рідних серцю периферій.
Я називаю це місце домом і досі. Бо це і є мій дім. Схований, як нам здавалося, від міжміських трас і галасливих шосе, від метушні і глобальних конфліктів куточок, де я ріс в безпеці і батьківській турботі. Тут лишилося жовте стишене світло родинних вечер, скрип старих дверей із лампою над ґанком, шепіт струмка та яблунь, про які так багато співав у своїх піснях. Тут назавжди неповернутими зосталися вкрадені велики, зламані дерев’яні рушниці, загублені в сусідських городах футбольні м’ячі і трагічно затоплені саморобні човники. Єдине, що тут змінюється, це ти сам. Ти виростаєш, а речі в твоїх споминах лишаються такими самими, якими ти їх занотував. Я щоразу в’їжджаю у це містечко, мов Гулівер у країну ліліпутів, і чим стаю старшим, тим важче у цю країну втиснутися.
А того вечора ми приїхали туди втрьох з переляканим котом, якого добряче укачало дорогою.
Це була перша зустріч моїх батьків з онуком. Я дивився на те, як вони раділи цьому крихітному рожевому тільцю на руках, і розумів, що у ту мить ми забули про війну. Дивився, як моя старша донька боязко – бо вперше торкається свого молодшого братика, і розумів, що будь-яку смерть завжди затьмарить нове життя, а будь-який страх – нова радість. І, спостерігаючи за їхніми усмішками і запаленими радістю очима, я раптом зрозумів, чому у мене вирвалось оте «спасибі». Це зовсім не було проявом слабкодухості, як я вважав, або страху. Ні. Це був прояв людяності. Насправді, я дякував за те, що ми ніколи не станемо такими, як вони. Дякував за те, що вони показали нам, ким ми ніколи не повинні стати. Я дякував тим залишкам людини, які могли лишитися в озброєного нелюда, бо так само, як озиваються один до одного перелітні птахи в чужих лісах, так кожна людська душа озивається до іншої душі. І поки будуть у нас всередині хоч рештки цієї людяності, доти ми зможемо чути одне одного. Доти зможемо хоч на мить затуляти вуха, щоб не дати ошалілому крику відчаю і гніву зруйнувати ті крихітні острівці життя, що з усіх сил ще тримаються в нас, щоб не канути у води крижаної смерті.
У кожного з нас буде час і право на свій власний маленький подвиг. Але у цьому вихорі зла та жорстокості зуміти зберегти в собі залишки людського, все ж, найвеличніший з них.
(заради усіх нас, далі буде)
Симор Гласенко
