Історії вимушеної евакуації наших землячок

Непросте рішення

– Певно, найтяжче було наважитись і таки поїхати. Я зібрала тривожну валізу про всяк випадок, але їхати не збиралась. У нас все ж таки тихше, ніж, до прикладу, в Харкові чи Маріуполі… Я не спала всі ці дев’ять днів. Чоловіка мобілізували. Виснаження, страх, бажання сховати своїх рідних, захистити, – всі ці відчуття пульсувати у скронях, не даючи ні їсти, ні спати, ні бути корисною чи продуктивною. Звісно, думки про те, що їдуть зрадники, також крутилася в голові. Але тільки приходив вечір… Діти бояться роздягатись, бояться митись, ніхто не вмикає світло, під маленький ліхтарик ми всі молимося і слухаємо: гуде літак, чи тихо…

Коли їхала сестра, я категорично відмовилась їхати з нею, адже вважала, що не я маю втікати, а ворог із нашої землі. Ситуація загострювалась. Страх у очах дітей і навіть сльози переконали мене все ж спробувати. Я мала родичів на заході України, думала, що там пересиджу. Спакувала мінімум речей, дітям дозволила взяти те, що хочуть…

Щоб бути корисною, знайшла темні речі, нарізала їх довгими смужками та занесла в будинок культури. Там жінки дуже вправно плели маскувальні сітки. Побачила багато знайомих. Надихнулась їх патріотизмом та відвагою. А вдома – налякані діти. Сльози, знервованість, відсутність апетиту, відсутність себе…

Вирішальним був дзвінок чоловіка. Він дуже просив берегти дітей і убезпечити їх від цього: «Я триматимусь тут за нас усіх, головне – знати, що ви в безпеці». Послухала його і почала шукати людей, що можуть вивезти хоча б на пів шляху, – розповіла Людмила.

Якби не випадкова зустріч

– Я випадково почула розмову про те, що моя колега має їхати в західні області України. Підійшла і запропонувала спробувати разом. Я вже тричі мала поїхати і кожного разу лишалась, бо ніби ставало тихше. Знайшла знайомого, який погодився відвезти мене з рідними та колежанку до Рівного. Наступного ранку ми поїхали. Дорогою ніхто навіть не розмовляв. Кожна знала, що слова змусять плакати. А сльози у всіх були дуже близько. Не вірилось, що це моя Україна. Люди із зброєю, блокпости. Дорослі чоловіки, молоді хлопці та дівчата, зовсім сиві дідусі. Усі на захисті. Це таки моя Україна! Та я мушу убезпечити своїх діток. Моя продуктивність менша, ніж бажання заховати від війни маленьку онуку.

Нас довезли до Рівного, і ми повинні були там перечекати, поки нас на заберуть родичі моєї колеги. Щось у них сталось із машиною, і ми почали шукати місце, де б прихиститися. Знайшли в соціальних мережах телефон волонтерів, що заселяли людей у гуртожитки. За нами виїхав автомобіль рятувальної служби. Показали, як об’їхати затори на дорогах, допомогли з речами і заселили в гуртожиток. Далі ми чекали, – розповіла пані Наталія.

Перша ніч не вдома

– Дуже щирі люди, всі хочуть допомогти. Окрім допомоги переміщеним особам, там збирають допомогу військовим. Кожна родина має кімнату, є змога робити чай чи каву, діти мають купу солодощів, є дитяче харчування та засоби гігієни. Смачна домашня їжа дещо розслабила та заспокоїла. Ми змушені ночувати, оскільки під час комендантської години ніхто не поїде. На ранок знайшли таксиста, що погодився вивезти нас із Рівного до Франківська. Там мене заберуть родичі, а Наталія поїде за кордон, мої допоможуть доїхати до кордону.

Діти заснули рано. Я ще сиділа з молитвословом. І тільки відклала його вбік, як почула сирену. Подумала, що це мені ввижається. Прислухалась – ні. Швидко підняла доньку, дала їй куртку в руки, крикнула: «Взувайся і біжи!». Сама взяла сонного сина, його теплі речі й також побігла. В коридорі вже чекали волонтери, вони вказали, де бомбосховище.

Внизу вже одягнулись діти, а я лише за хвилин сім зрозуміла, що сама без куртки. Діти тулились, погано розуміли, що відбувається.

Укриття було досить великим. Окрім жителів гуртожитка, туди приходили місцеві жителі. Всі вітались, щось обговорювали, помічали нові обличчя. Хтось сказав, що занадто довго лунає сирена, раніше все закінчувалось скоріше. Хтось зазначив, що сьогодні це вперше, а було ж частіше…

Потім чоловік у формі рятувальника повідомив про відбій повітряної тривоги. Всі поволі розходились по кімнатах. Але мене тривога вже не полишала.

Зранку водій приїхав, як обіцяв. Дуже адекватний по ціні. Постійно приймав дзвінки із Вінниці, Житомира, з Києва. З кожним домовлявся, коли і звідки може забрати. Він розповідав про свого сина, котрий по віку такий же, як і мій. Свою родину він також вивіз за кордон.

Коли привіз нас на місце, перепитав, чи маємо кошти, бо все розуміє і може взяти менше, чи й так. Це вразило, – розповіла далі Людмила.

Тяжке швидке рішення

Далі ми пересіли в авто моїх родичів. Нам пропонували заїхати в будинок, щоб поїсти та помитись, проте Наталія з дітьми хотіла швидше до кордону. Ми поїхали до Угорського кордону, оскільки там було менше людей, що хочуть його перетнути.

Дорогою Наталія переписувалась із знайомими, шукала щось у соцмережах. Потім запропонувала нам їхати з ними до Німеччини. Ні я, ні діти не мали біометричних документів, лише українські. Мій родич також підтримав Наталю. Говорив, що у Франківській області тривоги стають частішими. Діти так само лякатимуться.

Це було непросте рішення. Подзвонила чоловікові, він підтримав. Діти в безпеці, йому також легше.

Ми зупинились біля магазину, купили їжу, я зателефонувала рідним, повідомила своїх на роботі.

Через кордон ми йшли пішки. Того дня було вже багато людей. Черга рухалась дуже повільно. Якась жінка, що говорила угорською , попросила у поліцейських пропустити жінок з маленькими дітьми. Нам пощастило. Першу чергу ми пройшли швидко. А далі особи без біометричних документів проходили ціле митарство. Я розумію, що так країна себе убезпечує, але процес оформлення документів тривав більше доби. Нас поклали спати в автобуси, нагодували. Дітям постійно давали іграшки, солодощі. Волонтерів там було багато, і кожен був дійсно добрим та щирим.

Дітям зробили тести на ковід. Хто має документ про щеплення – тести не роблять. Видали документ, що ми перетнули кордон в Угорщині.

Я дуже вдячна Наталії, адже вона могла поїхати одразу після перевірки її документів, бо мала закордонний паспорт. Вона з дітками чекала нас. Ночувала в таборі для переміщених осіб. Там волонтери дуже відповідально розподіляли людей у всі напрямки. Видавали квитки на автобуси чи потяги. Випадково Наталія зустрілася з хлопцями, що їхали з Угорщини в Німеччину. Їх бус був порожнім, і вони охоче нас узяли. Ще одна ніч у дорозі. У Кьольні нас забрали люди і прийняли на час війни.

Діти прокинулись у новому гарному великому будинку. Вони ожили. Мої діти сміялись, раділи, захоплювались краєвидами.

Кілька днів ще лякались літаків, та вже звикли, бо розуміють, що то пасажирські. Також нас усіх дуже налякала сирена. У цьому містечку її вмикають у випадку пожежі.

Діти в безпеці – це найголовніше. Проте я майже щовечора плачу. Різні почуття і думки в голові: зрадниця, слабка, боягузка… Сумую за рідною землею. Це почуття, якого раніше не відчувала ніколи – туга.

Знаю, тим, хто на Батьківщині, набагато важче, ніж нам тут, бо ми у безпеці. Хочу додому, хочу обійняти чоловіка, з’їсти маминого пиріжка, – ділиться Людмила.

Господи, допоможи Україні! Тримайтесь, рідненькі, ми переможемо!

Підготувала Любов Дем’янчук

Прокрутити вгору