Дні окаянні, або #щенеБунін

(#5 продовження)

Ремарка: цей текст занадто довгий для фб. Це мої нотатки днів війни. Події і роздуми, пережиті мною, викладені тут, як свого роду щоденник. Переважно для себе, аби гортаючи потім сторінку, міг пригадати і знову відчути, щоб нічого не упустити, щоб нічого не забути. Але, можливо, вони також допоможуть комусь згаяти шматочок свого часу.

Війна збиває звичні маршрути. Ті дороги і путівці, які ти знав, якими їздив і вештався, війна змінює із затятістю припадочної дівчинки, яка замість грибочка у дитячому садочку ліпить із пластиліну незугарну купку лайна.

Це також стосується і наших квартирних переміщень. Адже рухи уже давно заточені під свої меблі, а усі органи чуттів налаштовані на хвилі власної техніки. Ноги знають, де зупинитися, щоб не уперіщити мізинцем об випнуту ніжку старого крісла; руки автоматично намацують пульт від телевізора, а пальці віртуозно танцюють на знайомих клавішах без підглядання; слух звик до сонати електрочайника в ре-дієзі, до джазового постукування пральної машини і до уривчастого верлібру холодильника, за який ще не сплачено кредит. Я знаю, що на відстані вісімдесяти сантиметрів від плінтуса у мене знаходяться вимикачі у коридорі, і де б я не був, заходячи до будь-якого нового і незнайомого приміщення, я посилаю свою розчепірену п’ятірню саме на праву стінку, саме на таку відстань.

Усі ці набуті побутові рефлекси я привіз із собою, наче недолугий равлик свою стару, потріскану мушлю. І попервах система адаптації до нового місця давала збій.

Я довго звикав, що чайні ложки тепер лежать не там, де лежали завжди, і як той нерозторопний злодій в темноті кидався від одного кухонного ящика до іншого. Планета чашок і тарілок змінила свою орбіту, і я почувався заблуканим у космічний темені астронавтом, що забув, де його корабель. На бокових поличках холодильника кутовий зір ще довго намагався розгледіти пляшки улюбленого пива. Пульт від телевізора тепер не той, і лежить не тут. І серіал зник. І тєлік інший. Усе зрушилось, переставилось, пересунулось.

Найдовше приборкувалась ванна кімната. Я чітко пам’ятаю нічний маршрут у моїй квартирі: сигнал тривоги у сечовому міхурі; болісний підйом крізь сонну лінь; постановка тіла у вертикальне положення; три кроки до барної стійки, плавний поворот на дев’яносто градусів; скидання швидкості на випадок, якщо у кота сонна кома і він не встиг забратися з-під ніг, або якщо хтось не прибрав пуфік; якщо перешкоду пройдено, чотири кроки і зупинка; рух рукою, натиск на ручку, відчинення дверей, вхід до вбиральні, технічна зупинка для увімкнення сушилки для рушників; крихітне і м’яке синє сяйвочко температурного датчика осяює посадкову полосу до клозету і боїнг мого тіла велично і спокійно закінчує свій нічний маршрут. 

Цей маршрут витатуйований на корі мого мозку. Тому не дивно, що коли попервах я робив ці самі рухи на новому місці та ще й у повній темноті, то щоразу терпів фіаско. Моя перша воєнна травма була пов’язана саме з цим: боїнг мого тіла врізався у прочинені двері вбиральні так, що у мене щось хруснуло в кабіні пілота. І це тому… Тому що тих дверей не мало там бути! Мій мозок не в змозі вивести те татуювання! Мій боїнг хоче до своїх звичних маршрутів без оцих підступних пасток серед ночі.

А як, виявляється, складно налаштувати воду на чужому крані. Раптові напади кип’ятку та припадки крижаної води зробили мою тугу за власним душем просто-таки нестерпною.

А побутові звички? Навіть війна не змусить відмовитись від них. І якщо я не маю зараз змоги слідувати їм усім, то я збережу саму пам’ять про них, щоб після повернення з неприхованою насолодою відновити. Це наче виття вовків однієї зграї по різні боки лісу: так ми озиваємся один до одного – я і моє покинуте життя.

У мене тих звичок є багато. Але основна полягає у тому, що я не розмовляю десь протягом години після пробудження. Ні з ким. За виключенням слів привітання з дружиною. Я не відповідаю на дзвінки, і не беру до рук телефона, не вмикаю телевізор і не волаю з балкона сальви байдужому місту. Я мовчки роблю каву, беру пачку цигарок і запальничку й виходжу на курилку. Це мій перший сніданок, моє ранкове «Отче наш», моя медитація. Затяжка і ковток – моя шкідлива алхімія, що перетворює мою дрімоту на золото. Я стою на своєму верхньому поверсі й повільно, без поспіху усвідомлюю життя. Намагаюся відчути його кожною фіброю свого онімілого від сну тіла; пригадую, хто я і де я. Я кручу барабан свого світу тільки після того, як кава допита і недопалок жертовно лягає у попільничку.

А зараз… кожен ранок починається з голосів, запитань і перегляду брифінгів. Що хто чув? Які новини? Не продерши очей, хапаєш телефон і заходиш в телеграм-канали і фейсбук, які одразу викидають тобі вибухи, зруйновані будівлі, «ворожі удари», «наступ», «відступ», «військові злочини», «Байрактари», «Суми… Харків… Чернігів… Миколаїв… Маріуполь… Маріуполь … Маріуполь… Київ». Ти читаєш і розумієш, що проспав тривогу, і тобі пощастило, що взагалі прокинувся, що твій дім поки цілий, а комусь пощастило менше, що планета вертиться, але трохи якось не так, немов її заклинило і тепер вона несеться юзом по слизькому шосе всесвіту. І за цим усім не помічаєш, як ранок несподівано закінчується і переплавляється у день, а той – у вечір, а далі знову надходить тремтлива і така небажана ніч. І до цього неможливо звикнути. Це все ніколи не стане звичкою. Ніколи.

А звуки? Чи сумуєте ви за звуками так, як сумую за ними я? Шурхотіння ліфта, відлуння кроків у під’їзді, дратівливий стукіт сусідських дверей, дзинчання жалюзі на вікнах, бурчання блоку кондиціонера, притлумлений сигнал з Теліги, музика поверхом вище, сварка поверхом нижче, секс за стінкою і отой перший шелест ранку, який мисливським соколом сідає на твою руку, щойно ти відкриєш на провітрювання вікно.

А зараз, коли ти знаєш, який звук має двигун танка і бронетранспортера, знаєш оте прокляте вищання тривоги, знаєш звук короткого сплеску вибуху і розбійницький свист ракет, кожен звук, який хоч дещицею своєю схожий до цих звуків, здається тобі вісником триндеця. Відтак, шум води у трубах насторожує, гупання дверей дратує, рипіння віконних стулок лякає, стукіт сусідського молотка бісить, вереск болгарки взагалі зводить з розуму, і від ляку ти готовий убити свого кота за те, що він серед ночі шваркає у зачинені двері. Тепер я точно знаю, що війна – це коли шкрябання кошачої лапки сприймаєш за початок повітряної атаки. 

Але найгірше те, що війна розлучає сім’ї. Бомбардує ті хиткі місточки шлюбу, які так старанно зводились, віддано оберігались, і врешті-решт, таки вимушені були розвестися під натиском ворожої навали. Тепер одна частинка того мосту на правому березі, а інша – на лівому. А між ними ріка сімейного затишку, що забурлила від вкинутих у неї гранат. Піднявся з дна огидний мул і забруднив воду так, як мою душу замулило відчуття безсилля, коли я розлучався зі своїми дітьми під супровід сирен повітряних тривог.

Першою забрала частинку мого серця і поїхала моя старша дочка. В останню ніч перед її від’їздом ми сиділи у сірниковій коробочці коридору. За темним вікном верещала тривога. Я пам’ятаю той гірчичний розсип лампи у прихожій, в якому тулилася її маленька постать, наче злякана мавпочка коло розведеного людьми вогнища. Вона була вкутана у свою ковдру і вперто опиралася дрімоті. Я дивився на неї зі свого місця і пам’ятаю, як мене вперше, так сильно і виразно накрило відчуття безсилля. Пригадався випадок, що стався багато років тому. Вона була зовсім крихіткою і захворіла. Ми викликали швидку, і суворий лікар у білому халаті зробив їй укол. Моя дівчинка голосно заплакала і простягнула до мене свої маленькі ручки. Я бачив в її сльозавих оченятах крикливе благання: «Тату! Зроби щось!». А що я міг зробити? Лише взяти на руки і намагатися її заспокоїти отим одвічним батьківським «чш-ш-ш». 

Тієї ночі я дивився на неї і розумів, що вона відчуває зараз те саме. Що так само зараз десь глибоко всередині себе кричить: «Тату! Зроби щось! Зроби так, щоб ці вибухи припинились! Зроби так, щоб та бісова сирена замовкла! Зроби так, щоб я нікуди не їхала!». А я дивився на неї й нічого не міг вдіяти. Я навіть не міг взяти її на руки і сказати оте одвічне батьківське «чш-ш-ш», бо вона вже така маленька доросла…

Ось уже і ранок. Її красиве личко обрамлене чорною гумовою рамою вікна автобуса. Вона так схожа на мене, немов там сиджу я. За мить він відвезе її далеко. Але не настільки, щоб я міг забути оцю її усмішку. Не настільки далеко, щоб моя любов не могла до неї дотягнутися, а моє чекання розтанути. Не настільки далеко, щоб вона могла забути усі ті потрібні настанови, які я нашвидкуруч накидав їй перед сном тієї останньої ночі в Україні: про хлопців, про дружбу, про кохання, про гроші, про чесність і честь, про добро і зло, про важливість читання і старанність у навчанні, про те, як важливо зберегти незгасиму цікавість до життя, яким би воно не було. Я махав їй, а вона махала мені: згусточок моєї крові і плоті у блакитній шапочці із джинсовим рюкзачком на горобиних плечах.

Автобус поїхав. Я стояв посеред вокзалу і курив цигарку за цигаркою. З дахів настирливо падали краплі талого снігу: важко, приречено і голосно. Пройшов якийсь час, поки я зміг підняти голову і роззирнутися. Я побачив, що світ навколо втратив красу. Жінки усі були одягнені у зручні і зовсім невиразні костюми та куртки. Вони перестали сяяти і прикрашати довкілля вродою, вишуканістю і чарівними запахами. Навколо були лише розірвані навпіл, як любовні листи, сім’ї, і розімкнуті, наче вибиті двері, обійми. Вони так само сідали до автобусів і від’їжджали. А чоловіки, так само як і я, курили цигарку за цигаркою, махали рідним услід і потайки стирали сльози на неголених щоках. Тепер я точно знаю, що чоловіче безсилля тхне міцним і дешевим тютюном.

У мене лишилася ще частинка мого серця, мій новонароджений син, якому тоді виповнилось чотирнадцять днів. Ніхто нікуди не мав їхати. Навіть із тих причин, що я відчував: коли мені доведеться віддати і цей шматочок, то від мене самого тоді нічого не залишиться. 

Аж ось, однієї ночі затряслися наші ліжка. Вибухи, десь зовсім поруч. Літаки, свої чи чужі – невідомо, але ось вони, прямо над дахами, що можна дотягнутися рукою і торкнутися їхнього розпеченого черева. Постріли, десь за озером. Вони то стихають, то стрекочуть із новим завзяттям. І мій двотижневий син на руках у наляканої дружини, що сидячи у темному коридорі кожною краплею молока передає йому життя.

Війна, як сувора шкільна технічка, своєю цупкою шваброю вперто виштовхувала нас із безпеки. Щоразу забігаючи з двору після тривоги, я бичив, як тьмяніє моя дружина. До того жовтого відтінку страху, який розлився в її золотавому волоссі ще у Києві, додалися якісь темно-зелені плями. Вони із швидкістю чорнила у воді затемняли її світло. І в цій аурі постійної тривоги молода мати почала марніти, немов розтоптана грубим черевиком квітка.

І ми заговорили з нею про те, про що досі мовчали… Пам’ятаю, ми розглядали варіант, щоб разом їхати на західну Україну. Та я сказав тоді, що звідси я поїду лише на Київ. Один дім я уже покинув. Цей не кину. Я не буду від них тікати. Я вдома. Поки держава не дала мені у руки зброю, це буде моєю особистою війною, моїм особистим супротивом. Я боявся її відповіді. Але вона сказала: «Я би теж не поїхала». Щастя – це коли ти і жінка, що народжує від тебе дітей, дивитесь на цей світ однаково.

Я до цих пір не знаю, чи вчинив правильно, коли наступного дня їх обох маленьких всадовив у авто і через сито блокпостів повіз до того ж таки автовокзалу, де кілька днів тому проводжав старшу дочку. Не знаю, що гірше – тримати їх коло себе під час вибухів і сподіватися, що нас омине, чи бачити, як твій син, крихітними пальчиками якого ти не встиг натішитись, паскудного ранку від’їжджає у невідому далеч чужих країн. Не знаю, що гірше – каятися кожної тихої години, що їх немає поруч, або дякувати небу, що малого немає у будинку, коли в черговий раз від вибухів і літаків здригаються вікна. Не знаю я, що гірше – щодня доводити собі й дружині, що ми все зробили правильно, чи щоночі одягати малого на випадок втечі до бомбосховища. Не знаю я, що гірше. І ніхто не знає.

Я закинув наші валізки у багажне відділення автобуса «Рено», і встановив автокрісло малюка коло вікна. Вона довго не хотіла заходити. Малюк спав у неї на руках, а вона стояла і плакала. Я тримався. Казав, що це ненадовго. Що треба поставитись до цієї подорожі, як то раптової вакації, необхідної і їй, і синові. А вона плакала і не вірила мені. Хоча з усіх сил удавала, що вірить.

Останній наш поцілунок в салоні автобуса з увімкненим двигуном був солоним на смак. Я ще й досі відчуваю на губах вологу її сліз. Я вийшов на вулицю. Двері автобуса зачинилися. Я так само, як і кілька днів тому, махав у вікно тепер вже своєму синові, який нічого не розумів. Я пам’ятаю її погляд. Вона не думала про себе, вона думала про мене. Любов – це коли ти думаєш про іншого. Тепер я це точно знаю.

Завищала тривога. Люди на вулицях пришвидшились, мов сполохані палицею мурахи у мурашнику. Автобус рушив з місця і повільно посунувся повз жовто-чорну вивіску зачиненої автозаправки. А я не міг зробити кроку. Наче ноги вгрузли у тягуче й чіпке багно. Від мого серця нічого не залишилось.

Того ж дня я став на облік у військкоматі. Я був по вінця наповнений злобою, якої би вистачило, щоб знищити цілий світ. Я слухняно заповнив якісь папери, залишив контакти, і мені сказали чекати. Я повернувся до вже порожньої кімнати, де лишилися його підгузки, ванночка і плетена люлька.

Вночі я вийшов на подвір’я і курив до тих пір, поки скроні не почала зводити судома болю. Я раптом чітко зрозумів, що таке сім’я. Це кулька із кількох рідних людей, яка плавно собі котиться по вихористих дорогах життя. І коли хтось із цієї кульки випадає, вона стає надщербленою і котиться далі з трудом. Їй вже не так просто подолати підйоми і втриматися на спусках. А коли ще хтось випадає, вона просто абияк перекидається із одного понівеченого боку на інший. Сім’я дозволяє рухатися. Без сім’ї ти застигаєш на місці. 

Я стояв тієї ночі на місці і не бачив куди його рухатись далі. Не бачив ні доріг, ні маршрутів. Не знав, де знайти потрібні мапи. Не знав, на якому глобусі вказані точки, що позначать мій подальший напрямок. Та й бажання рухатися я ніякого не мав. Просто стояв і дивився на зоряне шатро неба, напнуте на стропила людської віри, і думав про слова святого Августина. Якось він сказав, що оскільки Бог є добро, то й зла у світі не існує. Зло, казав він, це лише зменшений рівень добра. Я дивився на зірки, і вони здавалися мені тоді здоровенним пультом із срібними шашечками. Я схопив одну таку зірку-шашечку й повільно посунув її доверху, прагнучи, наче радіо гучності, додати цьому світові необхідний рівень добра, і… Усе вперто лишилося незмінним. Десь тихо сумно заскавчав пес, а за мить знову увімкнули тривогу.

Симор Гласенко

Прокрутити вгору